0
0
0
s2sdefault

 

0
0
0
s2sdefault

Воістину великі ті, чиє серце б’ється для всіх

(Р. Роллан)

Бути людиною – це відчувати свою відповідальність

(А. Сент-Екзюпері)

Багатогранність. Саме таке означення вповні характеризує постать нашого сучасника – Анатолія Юзефовича Чабана. Відомий в Україні вчений і освітянин, краєзнавець, державний діяч, дипломат, кавалер високих нагород, лауреат престижних премій… А ще – непересічна особистість, будівничий духовної сфери Шевченкового краю, великий життєлюб. У ці дні професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького відзначає перше 70-річчя від дня народження і з цієї нагоди ми зустрілися з ювіляром для розмови про його життя та діяльність.

Із досьє ювіляра

Народився 9. 09 1946 р. в с. Джулинка Бершадського району на Вінниччині. Закінчив Великотроянівську школу (Кіровоградщина) зі срібною медаллю, Уманський педінститут, Академію суспільних наук. Працював учителем, перебував на високих посадах у владних міських та обласних структурах, був заступником голови Черкаської облдержадміністрації та першим секретарем посольства України в Республіці Казахстан. Упродовж 25 років викладає в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького, обирався завідувачем кафедр. Доктор історичних наук, професор, академік Української академії історичних наук. Кавалер орденів «Знак Пошани», Данила Галицького та Нестора Літописця. Лауреат краєзнавчої премії ім. П. Тронька. Обирався депутатом Черкаської обласної, міських рад Черкас та Умані.

Анатолію Юзефовичу, з огляду на ім’я Вашого батька відразу напрошується запитання: чи немає, бува, у Вашому родоводі польського «сліду»?

Та ні, я українець з діда-прадіда. Просто на Вінниччині це досить поширене чоловіче ім’я і в цьому факті й відбився якийсь відгомін тамтешнього польського панування в далекому минулому. А щодо батька, Юзефа Прокоповича (світла йому пам’ять!), то він був знаним у краї ветлікарем, 5 років очолював ветслужбу кавалерійської дивізії (його жартівливо називали «зампотехом»), воював, заслужив на фронтах Другої світової три ордени й безліч медалей.

0
0
0
s2sdefault

Стрімко спливає час… Ось уже й нашій незалежній державі минуло чверть віку. Цей яскравий національний ювілей якось непомітно відсунув на задній план ще одну, майже синхронну в часі пам’ятну дату. Мова йде про вагомий атрибут українського суверенітету – нашу національну валюту, роль якої виконує гривня. А народилася вона у вересні, рівно 20 років тому і, як це не прикро констатувати, зустрічає свій ювілей у не найкращому стані…

Дещо з історії

Варто нагадати, що гривня сягає своїм корінням ще києворуської доби. Тоді товарний обіг обслуговували так звані «монетні гривні» срібні зливки різної стандартної форми й ваги. Розрізняли гривні «київські» (зливки шестикутної форми вагою 140 – 160 г), «новгородські» (довгі палички-бруски, що важили 195 – 204,5 г), «чернігівські» (за формою – грубо розплющені «київські», за вагою – «новгородські»), а ще – «литовські» й «татарські». З плином віків гривні зникли з обігу, щоправда з часом 10-копійкова монета на українському Лівобережжі називалася «гривеником».

Друга з’ява гривні пов’язана з буремними роками Української революції 1917 – 1921 рр. та історією Української Народної Республіки. Ініціатором запровадження гривні як національної валюти поряд з українським карбованцем став лідер УНР М. С. Грушевський і відповідний законодавчий акт було прийнято 1 березня 1918 р. А запроваджені в обіг гривні були вже за гетьмана П. Скоропадського, їхні номінали коливалися від 2 гривень до 2000. Загибель УНР під натиском російсько-більшовицьких військ спричинила й припинення обігу гривні як репрезентанта самостійності.

0
0
0
s2sdefault

Сенс має лише життя, прожите заради інших

А. Ейнштейн

   Не так уже й багато працівників вищої школи Шевченкового краю поціновано почесним званням «Заслужений працівник освіти України»: з нині сущих це всього 41 особа. До цієї славної когорти належить і відомий науковець, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького М. П. Іщенко. Днями освітянський достойник відзначив перше 70-річчя від дня свого народження, отож є підстава бодай декількома штрихами окреслити його украй насичений вагомими справами життєвий шлях. Він є хрестоматійним прикладом для підростаючого покоління в сенсі, яких життєвих висот може досягти проста за походженням людина завдяки ненастанній праці та безмежній відданості справі, якій служить…

Сходження

   А прийшов майбутній професор у цей збурунений світ під завісу травня непростого першого повоєнного року, коли ще кровоточили рани страшної війни, панували голод і нестатки, а за іграшки для дітей правили стріляні гільзи від патронів і снарядів чи то фронтові медалі. Його маленькою батьківщиною стало с. Верхня Згар, що на Драбівщині, тут до кінця 1940-х буяв розкішний сад, де велася серйозна селекційно-дослідницька робота під орудою діда ювіляра Омеляна Йосиповича Ждана (до речі, він підтримував зв’язки із самим І. В. Мічуріним!).

  Зростав Коля разом із братиком і сестричкою в родині службовців, де панував культ праці, освіченості й селянських чеснот. Його батько Павло Михайлович – кадровий офіцер-орденоносець, комбат-артилерист, пройшов усіма пекельними колами фронтів Другої світової, усім смертям назло уцілів навіть у штрафбаті. «Учись, синку, працюй не покладаючи рук, – то й виб’єшся в люди», – частенько напучував батько. Рідні Миколи щиро раділи його успіхам у шкільному навчанні. А здобувати загальну освіту йому довелося в місцевій восьмирічці, Золотоніській школі №4 та Драбівській №2, останню закінчив у 1965 р. У Золотоніському сільгосптехнікумі, де навчався разом з майбутнім Героєм України М. Васильченком, отримав диплом ветфельдшера і певний час працював за фахом у с. Шевченкове, куди його направили як кращого випускника.

0
0
0
s2sdefault

Право вченого – свобода, а його обов’язок – правдивість

Л. Гіршфельд

   У когорті сучасних земляків-достойників поважне місце належить Анатолію Георгійовичу Морозову. Доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, академік Академії історичних наук України, відмінник освіти, він знаний у науковій і освітянській спільноті як беззаперечний лідер і генератор нових ідей. Днями (19 травня) він зустрічає свій ювілей 2×35 і попри свій не такий уже й молодий вік просто таки вражає невгамовною енергією і масштабністю задумів. Напередодні ювілейної дати ми зустрілися з іменинником, аби задати йому декілька запитань про його славний життєвий шлях і не тільки…

   Анатолію Георгійовичу, Ви народилися в самому серці України – місті Шпола (неподалік у с. Мар’янівка знаходиться географічний центр України). У якій родині зростали?

   Почну з того, що маю козацьке прикоріння: мій прадідусь – катеринославсько-кубанський козак. Батько Георгій Андрійович – військовослужбовець, підполковник, орденоносець, інвалід війни 1-ої групи. До речі, й моя мама Надія Іванівна – також учасниця бойових дій у партизанському загоні й на фронті, була поранена, а в мирний час працювала бухгалтером обласного відділу профтехосвіти.

   Цьогоріч у Вас підоспів ще один не менш вагомий ювілей – 55-річчя трудового стажу. Виходить, що Ви перейшли на самостійні хліби уже в підлітковому, 15-річному віці. А як же шкільне навчання?

0
0
0
s2sdefault

Ретроперіодичні видання у фондах наукової бібліотеки Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

 У статті здійснено аналіз періодичних і продовжуваних видань (журналів), які передплачувала бібліотека Черкаського педінституту в 20 – 40-х роках XX століття. Проаналізовано ретрофонд часописів щодо кількісних показників, а також за тематикою, мовою, видавництвами, періодичністю. 

Л. М. Мальована, завідувач сектору

періодичних видань наукової бібліотеки

Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

Науковий ред. – кандидат історичних наук, доцент, директор наук. бібліотеки Г. М. Голиш

*****