Пам’яті Сергія Носаня

Як швидко плине час… Уже рік минув відтоді, як земля українська втратила ще одного свого сина. У лютому 2019-го Шевченків край попрощався з відомим духовнотворцем, письменником, заслуженим діячем мистецтв Сергієм Носанем, котрого благословив на літературний подвиг сам Олесь Гончар. У всесвіті літературного слова Сергій Лукович залишив незгладимий слід як автор високохудожніх творів у царинах прози, поезії й драматургії. Його оповідання, повісті, романи, поетичні драми, есеї, присвячені животрепетним темам драматичної минувшини та сучасності України, колізіям людських доль завдяки своїй змістовій довершеності, свіжості образів і художній виразності стали помітним надбанням новітньої української літератури.

С. Носань був щирим другом нашої книгозбірні. Він подарував нам велику добірку своїх творів і вони користуються великою популярністю серед наших користувачів – студентів і магістрантів, доцентів і професорів. Сергій Лукович був частим гостем нашої бібліотеки й за його участі було проведено не один просвітницький захід, кожний із яких запам’ятався назавжди.

Дякуємо Вам, шановний Сергію Лукичу за справді неповторні миттєвості спілкування з Вами, за Ваш талант, котрий осяяв духовні горизонти України й світу! Світла пам'ять про Вас назавжди збережеться в наших серцях! Царство Небесне!

Запрошуємо шановних відвідувачів нашого сайту ознайомитися з віршем-реквієм, присвяченим пам’яті С. Носаня. Він написаний поетом із с. Благодатне, педагогом, товаришем покійного Б. Д. Артеменком.

Пам’ять зібрала, людно, свічі…
Тиша, мовчання, думи про вічне.
Моцарт… «Реквієм…, Лакрімоза»…
Щирі, душевні спогади, сльози…

Дніпро могутній ніжно пригортав
Святую землю, де ти народився.
А час і вирував, і клекотав
У світле небо чорносмоло вився.

Червневий ранок дзвони розгойдав,
Батько поклав хліб житній у торбину,
Пішов на битву й у граніті став
За вільну Батьківщину, і за сина.

Рідненький таточку, хоч в сни мої прилинь,
Теплу твоїх долонь би порадіти…
Діти війни… Ой, ти ж гіркий полин…
Жорна жували жменю жита.

Подвиг батьків хлопчину гартував,
Велику надихав життєву силу,
І волелюбний дух у спадок дав,
Високолетні, буреборні крила.

Сергій майстерно пензлем володів
І надпотужно – витонченим словом,
«В зеленім житі стежкою» ходив,
Йшов до таїн «Голгофи любові».

Схвально кивав Тютюнник і Гончар:,
«Сергій – боєць з когорти Симоненка»
Він мав що класти правді на вівтар,
Надбання й гордість України-неньки.

В туманах верби, прадіди-дуби,
Луги квітучі, трави, верболози…
Ви щемом серця стали назавжди.
О! Атлантидо! Навернулись сльози…

Ніяк ми не спекаємось тривог,
В нас є віра-криця: Україні бути!
Вслухаємось в Богдана монолог,
Рвали на шмаття і кайдани, й пута.

Пам’ять зібрала, свічі палали…
Ні, не забудемо й не забували –
Світла душа твоя, образ, неспокій, –
Завжди між нами, в леті високім.