Митець науки, подвижник освіти

0
0
0
s2sdefault

Право вченого – свобода, а його обов’язок – правдивість

Л. Гіршфельд

   У когорті сучасних земляків-достойників поважне місце належить Анатолію Георгійовичу Морозову. Доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, академік Академії історичних наук України, відмінник освіти, він знаний у науковій і освітянській спільноті як беззаперечний лідер і генератор нових ідей. Днями (19 травня) він зустрічає свій ювілей 2×35 і попри свій не такий уже й молодий вік просто таки вражає невгамовною енергією і масштабністю задумів. Напередодні ювілейної дати ми зустрілися з іменинником, аби задати йому декілька запитань про його славний життєвий шлях і не тільки…

   Анатолію Георгійовичу, Ви народилися в самому серці України – місті Шпола (неподалік у с. Мар’янівка знаходиться географічний центр України). У якій родині зростали?

   Почну з того, що маю козацьке прикоріння: мій прадідусь – катеринославсько-кубанський козак. Батько Георгій Андрійович – військовослужбовець, підполковник, орденоносець, інвалід війни 1-ої групи. До речі, й моя мама Надія Іванівна – також учасниця бойових дій у партизанському загоні й на фронті, була поранена, а в мирний час працювала бухгалтером обласного відділу профтехосвіти.

   Цьогоріч у Вас підоспів ще один не менш вагомий ювілей – 55-річчя трудового стажу. Виходить, що Ви перейшли на самостійні хліби уже в підлітковому, 15-річному віці. А як же шкільне навчання?

 

   Я відгукнувся на модне тоді гасло «Молодь – на виробництво!» та й самому хотілося якнайраніше утвердитися в цьому житті. На початку трудової кар’єри працював учнем електрослюсаря, пізніше – електромонтером районних мереж. А середню освіту здобував у вечірній школі школі робітничої молоді (м. Шпола) і принагідно зазначу, що в цьому ж закладі навчався і мій іменитий земляк, в майбутньому відомий письменник і театрал, шевченківський лауреат Михайло Вінграновський. А ще пишаюся моїм однокласником Борисом Мисловатим, котрий став професором, медичним світилом. Школу я, між іншим, закінчив зі срібною медаллю.

   А потім було навчання в Пушкінському військовому училищі радіоелектроніки і служба у військах протиповітряної оборони на посаді начальника групи озброєння авіаційної ескадрильї…

   На жаль, моя військова служба виявилася закороткою: всього в кілька років. Довелося її залишити через погіршення стану здоров’я, і я встиг дослужився лише до звання старшого лейтенанта. По тому працював майстром на заводі, деякий час обіймав посаду директора Стаханівського МПТУ №22. В часи горбачовської «перебудови» довелося попрацювати й у Черкаському «Білому домі» завідувачем відділу обкому партії.

   Коли ж Вас покликала муза історії – Кліо?

   Вона постукала в мої двері ще в юності: вже тоді я із захопленням читав безліч історичних сюжетів. Зрештою й сам спробував писати історичну прозу про славну козацьку добу, тоді лише «в стіл». Незабаром відчув катастрофічну нестачу фахових історичних знань і подався до столичного ВНЗ вчитися на історика.

   Ви закінчили з відзнакою Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (нині – НПУ ім. М. Драгоманова) без відриву від Вашої основної роботи. Потім ще й аспірантуру в Інституті історії АН України. А коли розпочався відлік Вашої кар’єри в ранзі професійного історика?

   Від 1983 р. я приступив до роботи на відповідній кафедрі Черкаського тоді ще педінституту (пізніше університету) і вже перебуваю в його стінах 33 роки, постійно дякуючи долі за цей життєвий бонус. Тут пройшов шлях від асистента до професора, завідувача кафедри (кандидатську дисертацію захистив у 1985, а через десятиріччя – докторську).

   Студенти дають високу оцінку Вашим змістовним і напрочуд цікавим лекціям з археології, новітньої історії України та усіляких спецкурсів. Загальновизнаними є й Ваші наукові надбання. Втім у колі Ваших багатогранних дослідницьких інтересів рельєфно виділяється історія українського селянства. З чим пов’язаний саме такий пріорітет?

   Відома істина: селом проростає Україна, а селянство знаходиться в основі цього її конструкту. Дійсно, серед моїх майже 200 праць левова частка належить саме «селянській» темі й вона насправді є невичерпною і благодатною.

   Відтак, Вами заснований єдиний в Україні науково-дослідний інститут селянства, його друкований орган – часопис «Український селянин» (надходить у американський Гарвард і Баварську книжкову палату) та Всеукраїнське наукове товариство істориків-аграрників. Отже, Вашими зусиллями ЧНУ став визнаним національним центром з вивчення селянської проблематики?

   Це так, побачило світ вже кількасот публікацій та окремих видань зі вказаного тематичного напряму. Окрім того, на базі університету й НДІ селянства проведено вже 10 аграрних симпозіумів національного й міжнародного рівня за участю провідних вчених-аграрників України й зарубіжжя. Окрім «Українського селянина» нами зініційовано випуск ще одного фахового збірника – «Гуржіївські історичні читання» (на честь відомого історика, нашого земляка з Худяків І. О. Гуржія).

   З ім’ям професора А. Морозова пов’язано ще одне надбання ЧНУ – перша в його історії ЧНУ та й усієї Черкащини спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських (а тепер уже й докторських) дисертацій…

   Так, задля цього було витрачено немало сил і часу, та зрештою в 2004 р. ця рада таки взяла прописку в університеті і відтоді в ній захищено на загал понад 230 дисертацій з історичних наук. Я ж упродовж 8 років очолював роботу ради, а нині виконую обов’язки заступника її голови.

  В Україні і за її межами добре знають про наукову школу професора Морозова. Під Вашим безпосереднім керівництвом вже захищено 35 дисертацій (в т. ч. й 5 докторських). Вражаюча статистика! А котрими із своїх учнів Ви пишаєтеся найбільше?

Для мене всі вони дорогі, мов рідні діти. Все ж хотів би виділити проректора з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності ЧНУ, нинішнього голову спецради професора С. В. Корновенка, проректора з гуманітарно-виховних пита%D