Натхненна й мудра хода життєва

0
0
0
s2sdefault

Воістину великі ті, чиє серце б’ється для всіх

(Р. Роллан)

Бути людиною – це відчувати свою відповідальність

(А. Сент-Екзюпері)

Багатогранність. Саме таке означення вповні характеризує постать нашого сучасника – Анатолія Юзефовича Чабана. Відомий в Україні вчений і освітянин, краєзнавець, державний діяч, дипломат, кавалер високих нагород, лауреат престижних премій… А ще – непересічна особистість, будівничий духовної сфери Шевченкового краю, великий життєлюб. У ці дні професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького відзначає перше 70-річчя від дня народження і з цієї нагоди ми зустрілися з ювіляром для розмови про його життя та діяльність.

Із досьє ювіляра

Народився 9. 09 1946 р. в с. Джулинка Бершадського району на Вінниччині. Закінчив Великотроянівську школу (Кіровоградщина) зі срібною медаллю, Уманський педінститут, Академію суспільних наук. Працював учителем, перебував на високих посадах у владних міських та обласних структурах, був заступником голови Черкаської облдержадміністрації та першим секретарем посольства України в Республіці Казахстан. Упродовж 25 років викладає в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького, обирався завідувачем кафедр. Доктор історичних наук, професор, академік Української академії історичних наук. Кавалер орденів «Знак Пошани», Данила Галицького та Нестора Літописця. Лауреат краєзнавчої премії ім. П. Тронька. Обирався депутатом Черкаської обласної, міських рад Черкас та Умані.

Анатолію Юзефовичу, з огляду на ім’я Вашого батька відразу напрошується запитання: чи немає, бува, у Вашому родоводі польського «сліду»?

Та ні, я українець з діда-прадіда. Просто на Вінниччині це досить поширене чоловіче ім’я і в цьому факті й відбився якийсь відгомін тамтешнього польського панування в далекому минулому. А щодо батька, Юзефа Прокоповича (світла йому пам’ять!), то він був знаним у краї ветлікарем, 5 років очолював ветслужбу кавалерійської дивізії (його жартівливо називали «зампотехом»), воював, заслужив на фронтах Другої світової три ордени й безліч медалей.

Відразу після закінчення школи Вас запросили на роботу вчителем Вашої almamaterі відтак розпочався Ваш понад піввіковий (станом на сьогодні, бо ще й далі буде!) трудовий стаж. Які дисципліни викладали?

Мені як студенту-заочнику педінституту було довірено викладання історії та співів. Передбачаю Ваш подив з приводу останньої дисципліни і маю дещо пояснити. Справа в тому, що поруч з учителем математики Г. П. Бондаренком та історії М. К. Частковським кумиром моєї шкільної юності став місцевий віртуоз, учитель співів Семен Леонтійович Лихенко, котрий свого часу навчався з легендарним класиком української музики М. Леонтовичем. Саме від нього я й отримав уроки пісенного вокалу, а також гри на клавішних, струнних і духових інструментах.

У Вас дві фахові вищі освіти, а першу Ви здобули в Умані. Що визначило первинний професійний вибір?

В Уманський педінститут я потрапив, можна сказати випадково, та проте загальновідомою є істина, що це одна з форм закономірності. Справа в тому, що я з дитинства марив військовим флотом, а тому після школи подався до Ленінграда, аби вступити до Вищого військово-морського училища. Та не судилося: не пройшов за станом здоров’я. А далі, перебуваючи в цейтноті, я вибрав наближчий до рідних пенатів варіант навчання і вступив на фізико-математичний факультет в Умані. І ніколи не пошкодував у житті, що опанував математику – «царицю наук», бо вона сприяла формуванню якостей, конче необхідних дослідникові будь-якої галузі: логіку мислення, чітке моделювання та алгоритмування наукового пошуку.

Ваше справді карколомне сходження щаблями владної кар’єри просто таки вражає. У 19 років Ви стали очільником районного будинку піонерів (по-сучасному – будинок школяра), а через лічені роки Ви вже один із лідерів молоді Ульяновського району, міста Умані, потім очолили молодіжну спілку всієї області, і зрештою опинилися на владному Олімпі м. Черкаси, а потім і Шевченкового краю. Чим би Ви пояснили такий феномен кредиту довіри, який супроводжував Вас постійно?

Скажу відверто: особливих секретів тут немає, просто я з почуттям великої відповідальності ставився до виконання дорученої ділянки роботи. А ще намагався іти в ногу з життям, бути ініціативним, ніколи не страждав самовдоволенням, не зупинявся на досягнутому, завжди прагнув більшого.

З Вашої біографічної довідки випливає, що Ви, перебуваючи на високій посаді й маючи інші варіанти, у 27 років пішли рядовим у лави Збройних Сил. Цей Ваш життєвий крок є особливо прикметним у контексті сучасних подій…

Так, я відслужив належний термін у танкових військах і про це не шкодую. Адже військова служба – то велика школа життя, до того ж мені як молодіжному лідерові треба було подавати приклад юним виконання почесного обов’язку громадян щодо захисту Вітчизни.

Історичну освіту Ви здобули в стінах одного із найпрестижніших навчальних закладів колишнього СРСР – Академії суспільних наук. Чим запам’яталися роки навчання в Москві?

Насамперед спілкуванням з тодішніми очільниками радянської держави, лекціями відомих вчених – Л. Абалкіна, Р. Медведєва, С. Момжана, Ж. Тощенка та багатьох інших. Ми були на стажуванні у провідних мистецьких закладах тогочасної столиці, наприклад театрі на Таганці, де випало спілкуватися із самим В. Висоцьким. А, мабуть найголовніше, що під час навчання я остаточно визначився з фаховим вибором, вирішивши присвятити своє подальше життя служінню Кліо. У вільний від занять час годинами просиджував у бібліотеках та архівах, збираючи матеріал для кандидатської дисертації. Її вдалося захистити відразу по закінченню академії, а присвячена була праця соціальній активності сільської молоді.

Від 1990 р. Ви розпочали викладацьку діяльність в Черкаському педінституті, разом із О. Г. Перехрестом стали фундатором історичної освіти, очолили першу в університеті кафедру історії України…

Так, то були нелегкі, але славні й багато в чому доленосні часи, які співпали в часі з народженням незалежної України. Розбудову історичного факультету довелося розпочинати з нуля, навчально-матеріальна база кілька років залишала бажати кращого. Втім у стінах вишу я відразу відчув себе комфортно, й усвідомив, що зароджене в юності вчительське начало таки бере гору.

Захищена Вами докторська дисертація з проблем історії Середнього Подніпров’я стала взірцем наукового краєзнавства й водночас викликала чимало дискусій в академічних колах. А хто підтримав Вас у концептуальних висновках та формулюванні теоретичних положень?

Обираючи тему, по суті абсолютно цілинну у плані наукової розробки, я виходив із того, що етнічним і державотворчим ядром України є саме Середнє Подніпров’я, тому його славна історія заслуговує щонайпильнішої уваги. А підтримали мене в дослідницьких пошуках відомі українські історики, академіки В. А. Смолій, П. Т. Тронько, професор Ю. Ю. Кондуфор та ін.

Окрім історії Середнього Подніпров’я у Вас є ще доволі широке коло науково-публіцистичних зацікавлень. Назвіть найближчі Вам теми.

Мене цікавить минувшина рідного краю, козацька доба, українське державотворення за Б. Хмельницького та його наступників. Останні роки ґрунтовно займаюся проблемами цивілізаційного вибору України на шляху до Європи.

На загал у Вас понад 350 публікацій. Якими пишаєтеся найбільше?

Насамперед це кілька фундаментальних видань з історії Середнього Подніпров’я, низка навчально-методичних посібників та історико-краєзнавчих книг. Сподіваюся, що не залишилася непоміченою серед читацького загалу й моя збірка історико-публіцистичних нарисів «Постаті». Готуються до друку книги «Карби» (про події в Україні крізь призму сучасних уявлень) та «Європейський вибір України».

Ви стали учасником та організатором понад 100 наукових форумів. Які з них вам запам’яталися найбільше й чому?

Насамперед пишаюся тим, що спільно з Інститутом історії НАН України на базі нашого університету було проведено 10 всеукраїнських історичних читань з проблем Української козацької держави, які традиційно збирали цвіт історичної наукової думки України й зарубіжжя. Учасником останніх ювілейних читань став третій президент України В. А. Ющенко. Запам’яталися також наукові конференції, присвячені 95-річчю нашого університету, а також 360-річчю Корсунської битви (остання супроводжувалася ще й історичною реконструкцією біля с. Виграїв).

А що спонукало Вас повернутися до державної служби в міленіумі?

Тодішній губернатор В. Л. Лук’янець запросив мене на посаду свого заступника з гуманітарних питань і я після деяких вагань погодився. Вже мав неабиякий досвід управлінської роботи, особливо в цій важливій сфері, і зрозумів, що на тому етапі я можу бути корисним для рідного краю, його людей саме на цій посаді.

Чи все задумане вдалося здійснити?

Звісно, далеко не все: були на те об’єктивні причини. Але й зроблено немало: відкривалися нові школи, лікарні, культурно-мистецькі об’єкти. Предметом нашої особливої гордості є те, що постав новий історико-культурний заповідник в Чигирині. Шкода лишень, що роботи з його облаштування ще й досі не завершено.На загал підкреслю, що на яких би я посадах не перебував, в центрі моєї уваги завжди було збереження історико-культурної спадщини Шевченкового краю.

Ви досить довго очолювали обласний Шевченківський комітет. Які були напрацювання в цій сфері духовної Пам’яті? Яке Ваше бачення подальших перспектив вшанування національного пророка в його рідному краї?

Особливо запам’яталося відзначення 175-ої річниці від дня народження Кобзаря, коли було реконструйовано практично всі шевченківські місця Черкащини. Вважаю, що на часі створення на Тарасовій горі «хати-мрії» Т. Шевченка. Адже загальновідомо, що національний пророк мріяв оселитися на дніпровських кручах у своїй домівці. Збереглися й креслення цієї хатини, то чому не поповнити музейну шевченкіану ще одним об’єктом?

Упродовж 3-х років Ви перебували в Астані як перший секретар Посольства України в Республіці Казахстан. Що Вам як повпреду нашої держави вдалося зробити для пропаганди українства?

Насамперед, відвідав шевченківські місця, яких досить багато в цій державі, надав консультативну допомогу місцевим музейникам. А ще прочитав близько 80 лекцій з історії та сьогодення України у новоствореному українському центрі казахстанської столиці, став співавтором книги «Українці Казахстану». Додам до цього й те, що завдяки нашим зусиллям вдалося відкрити для казахстанців унікальну творчість витязя української поезії Василя Симоненка.

Після мандрів владними й дипломатичними шляхами Ви в 2011 р. повернулися у стіни рідного університету й нині перебуваєте на посаді професора кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки. Я провів бліц-опитування студентів і переконався в тому, що Ви в числі найулюбленіших викладачів. У чому секрет Вашої популярності?

До кожного заняття готуюся ретельно, вишукую усілякі цікавинки. А ще намагаюся іти синхронно із швидкоплинним життям, опанував і широко використовую сучасні інформаційні технології. Головним для мене є послідовний студентоцентризм.

Чим душу заспокоюєте в години дозвілля?

Над усе люблю українську пісню, вже довгі роки збираю пісенний фольклор рідного краю. Захоплююся читанням художньої літератури, насамперед історичної прози. Свого часу займався спринтерським бігом та великим тенісом.

Розкажіть про свою родину.

Берегиня нашої сім’ї – дружина Людмила Павлівна працює заступником директора школи №34 м. Черкаси. І, як мовиться, нашого квіту по всьому світу. Одна моя донька – Наталя мешкає в далекій Новій Зеландії. До речі, вона є доктором філософії, професором Кентерберійського університету і обрана Президентом Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії. Молодша донька, Ольга, проживає в США, працює менеджером в університеті Рутберг, є докторантом. Маю й двох онучок: Майю і Селію, зараз вони в мене гостюють…

Анатолію Юзефовичу! Прийміть від нашої газети та її читачів щонайтепліші вітання з приводу ювілею. Хай все буде добре у Вашому житті!

Щиросердно дякую!

Розмову вів Григорій Голиш