Студенти та викладачі ЧНУ можуть взяти участь у міжнародних програмах

Пропонуємо переглянути міжнародні програми для викладачів та студентів Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького від Вищої школи лінгвістичної (Ченстохова, Польща).

Вища лінгвістична школа в місті Ченстохові (WSL) є багаторічним партнером ЧНУ, яка проводить набір на участь у таких програмах:

Для студентів

• Програма «Подвійний диплом».

Програма є спільною освітньою програмою WSL та ЧНУ і передбачає одночасне навчання у двох закладах, що дає можливість нашим студентам отримати додаткові знання і два дипломи (український та європейський). Навчання за цією програмою відбувається здебільшого дистанційно.

У період екзаменаційної сесії студенти складають заліки та здають іспити (Літні та Зимові школи) у Польщі. У випадку продовження карантину навчання відбуватиметься тільки в онлайновій формі.

Доступні напрямки навчання у WSL:

• Соціальна робота (мова навчання: польська)
• Німецька мова
• Німецька мова в бізнесі — основи економічної освіти та підприємництва (мова навчання: німецька
• Англійська мова
• Англійська мова в бізнесі — основи економічної освіти та підприємництва (мова навчання: англійська)

Терміни найближчого з’їзду в рамках програми — 1-10 липня 2020.

Щоб подати заявку на участь в програмі «Подвійний диплом» з WSL, необхідно заповнити реєстраційну форму.

Кінцевий термін подачі заявок: 25 травня.

Запитання щодо участі в програмі «Подвійний диплом» надсилайте на електронну пошту Навчально-наукового центру зовнішніх і міжнародних зв’язків ЧНУ: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Для викладачів

Програми «Стажування» («Staż») та «Рівень володіння іноземною мовою (англійською / польською) — В2» («B2:język angielski / język polski»).

Дати проведення: 06 – 10 липня 2020 року.

Викладачі, які бажають взяти участь у програмах WSL, повинні надіслати скан-копію свого закордонного паспорта на електронну пошту ННЦ зовнішніх і міжнародних зв’язків ЧНУ: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

рганізатори програм зазначають, що у випадку, якщо епідеміологічна ситуація унеможливлюватиме безпосередню участь студентів та викладачів у програмах від Вищої лінгвістичної школи, всі заходи, передбачені програмами, можливо реалізувати дистанційно.

Джерело: cdu.edu.ua Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

75 років з дня Перемоги

Бібліотека університету у післявоєнний час (на шляху до 100-річчя)

За ініціативи професора ННІ міжнародних відносин, історії та філософії, голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України Василя Мельниченка на сайті університету стартувала рубрика "На шляху до сторіччя", у якій публікуватимуться нариси науковців з історії ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Лариса Синявська, доктор історичних наук, професор, та Оксана Силка, доктор історичних наук, професор підготували дослідження про наукову бібліотеку університету.

Йдучи до 100-річчя університету і оглядаючи його історію, не можна обійти увагою надзвичайно важливий підрозділ, своєрідне інтелектуальне серце закладу — наукову бібліотеку. На своєму шляху книгозбірня знала різні часи — матеріальну скруту 1920-х, лещата тоталітарної системи 1930-х, воєнне лихоліття і повоєнну відбудову 1940-х років. Пам’ятною сторінкою університету є відновлення роботи бібліотеки після звільнення краю від нацистів.

У період окупації бібліотека, як і увесь тодішній педагогічний інститут, зазнала значних збитків. Було пошкоджене приміщення бібліотеки, а фонди — залиті водою й пограбовані. Якщо до війни книжкові фонди бібліотеки становили 200 тис. примірників, то у 1945 році — 75 тис. примірників.

Лише завдяки подвижницькій роботі бібліотекарів, було врятовано частину літератури, яка стала основою для підготовки студентів відновленого інституту перших повоєнних років. «Це були люди совісті, героїзму. У той час по-іншому не можна було: холод, голод, без опалення, чорнило замерзало, не потрапляючи ще до зошитів, вибиті вікна, без освітлення, книги витягували із замерзлої води. Це була непосильна праця, але вижили», — так згадує ті часи бібліотекар І. Г. Гайдаєнко. Лише той факт, що в період 1944–1945 років серед населення Черкас працівниками бібліотеки було виявлено 600 примірників інститутських книжок, може говорити про їхню самовідданість щодо відновлення бібліотечних фондів.

Робота з відновлення інституту, включаючи й бібліотеку, розпочалася відразу після звільнення міста у грудні 1943 року. До 1 квітня 1944 року вдалося створити елементарні умови для функціонування бібліотеки у корпусі на вулиці Дашкевича. У «Звіті педагогічного інституту» за 1 семестр 1944 року зазначається, що «вся література була очищена від бруду, розставлена на стелажі за відділами, облікована. Чимало інститутських книг, близько 4000, відібрано у приватних осіб, вилучено з установ, приватних квартир, конфісковано на базарах тощо. Таким чином, на 01.04.1944 бібліотека вже була спроможна розпочати видачу книг читачам».

Спеціальною й підручною літературою було укомплектовано читальню (читальну залу) й бібліотеки кабінетів російської та української мови, російської та української літератури, інші.

У 1944 році під приміщення читальні було відведено ще одну кімнату на 45−50 робочих місць. Першим завідувачем читальної зали стала І. Г. Гайдаєнко. Документи свідчать, що за перше півріччя 1947–1948 років її відвідало 10500 читачів, видано: книг — 10550, журналів — 1350, газет — 2100 примірників. У зв’язку зі збільшенням навантаження на одного працівника у читальній залі у 1948 році була введена ще одна посада працівника (окрім завідувача), а також відбулось збільшення читацьких місць до 80. Час роботи читального залу був визначений з 08:30 до 22:00.

У 1948 році здійснено підрахунок старих та облік нових навчальних програм і методичних матеріалів. На той час у бібліотеці вже нараховувалося 86 назв у 9272 примірниках такої літератури. Було інвентаризовано 3014 книг та 2417 брошур, переплетено 265 книг. Книжковий фонд бібліотеки в умовах ідеологічної цензури того часу періодично зазнавав «чисток». Так, у 1947 році було вилучено 2400 примірників, у 1948 році — 381 примірник так званої «шкідливої літератури», 392 книги та 144 програми і методичних рекомендацій потрапили на перегляд до цензурного відомства (біологічна та інша література).

Продовжувалися роботи з приведення у належний вигляд підвального приміщення, де розташовувалося книгосховище (до його складу входили ізольована література, програми, архів газет тощо). У 1948 році в інституті почав працювати книжковий кіоск.

Тоді ж бібліотека розпочала збирання книг у тих викладачів і студентів, які протягом тривалого часу не повертали книги до абонемента. Було розіслано 67 повідомлень із попередженням про притягнення до відповідальності за неповернення книг. Такий досвід дав свої перші результати — 13 читачів здали книги.

При комплектуванні бібліотечного фонду особлива увага приділялася придбанню книг геолого-географічного спрямування для знову відкритого природничо-географічного факультету, аспірантури з питань біології, української та російської критичної літератури. Водночас, гострою залишалася проблема комплектування фондів літературою з історії, зоології, ботаніки, української та російської мови й літератури.

Бібліотекою у 1948–1949 роках на абонементі було видано книг — 24690, журналів — 147, читальною залою книг — 4187, журналів — 889, до кабінетів — книг — 2054, журналів — 911. Загалом було видано книг — 31079, журналів — 1711. За цей період бібліотеку відвідали 17379 осіб, читальну залу — 5994 особи.

Важливе значення мало долучення бібліотеки до міжбібліотечного абонемента. У 1948 році такий вид співпраці було налагоджено з Державною бібліотекою СРСР імені В. І. Леніна, бібліотекою Академії наук УРСР та бібліотекою Київського державного університету, згодом — з Одеською науковою бібліотекою імені М. Горького.

Щодо колективу працівників бібліотеки повоєнного часу, то відомо, що у 1944 році, відповідно до затвердженого штату, у ній працювало 6 осіб — завідувач бібліотеки (Марія Скоркіна), бібліограф, 2 працівники абонемента та 2 працівники читальної зали. У 1946 році з огляду на те, що лише 2 працівники мали бібліотечну освіту і досвід роботи, були організовані заняття з бібліотечної справи.

Вшановуючи пам’ять і віддаючи належне самовідданій праці працівників наукової бібліотеки нашого університету, вважаємо за доцільне назвати та стисло розповісти про тих, хто очолював колектив у післявоєнний період.

Білостоцький Наум Мойсейович народився 1901 року у Черкасах. Завідувач бібліотеки у 1934–1940 роках та 1946–1948 роках.

У 1930–1931 роках навчався (екстерном) у Черкаському інституті соціального виховання та у 1937−1939 роках (заочно) у Київському педагогічному інституті імені М. Горького на історичних відділеннях. У 1939 році вступив на заочне відділення аспірантури при Київському державному університеті, з якої у травні 1941 року пішов до лав Червоної армії; у 1946−47 роках — склав кандидатський мінімум зі спеціальності «Історія СРСР» в Узбецькому держуніверситеті; готував до захисту дисертаційну роботу на здобуття вченого звання кандидата історичних наук.

Після звільнення з лав Червоної армії, у 1946 році Наум Мойсейович повернувся до Черкас і розпочав роботу на посаді викладача/старшого викладача (з 01.01.1947) основ марксизму-ленінізму у Черкаському педагогічному інституті. З квітня по жовтень 1948 року — виконував обов’язки керівника кафедри марксизму-ленінізму.

У вересні 1946 року, суміщаючи викладацьку роботу, тимчасово повернувся на посаду завідувача бібліотеки інституту. Очоливши структурний підрозділ навчального закладу (до 16.05.1948), він зробив вагомий внесок у відновлення роботи та розбудову бібліотеки і поповнення її книжкового фонду.

Ройтберг Фроім Нахманович (Юхим Наумович) народився 1919 року у м. Коростень Житомирської області. У 1936–1941 роках навчався на геолого-географічному факультеті (географічне відділення) Київського державного університету, здобув кваліфікацію географа зі спеціальності «економічна географія». Під час війни перебував в евакуації у Краснодарському краї, потім — в Узбекистані, де викладав історію, географію та німецьку мову у школі, технікумі.

Після війни вчителював у Коростені, у 1947–1948 роках — викладач географії на природничо-географічному факультеті Черкаського педінституту. У 1948−1950 роках — завідувач інститутської бібліотеки, викладач нової історії та географії. Із 1950 року викладав на природничо-географічному факультеті, склав кандидатські екзамени. Був заступником голови профкому інституту. У жовтні 1952 року був звільнений у зв’язку з закриттям природничо-географічного факультету.

Скоркіна Марія Петрівна народилася 1881 року в Іжевську (Росія), працювала в земській лікарні. У Черкасах — із 1920 року. Працювала завідувачем міської та відомчих бібліотек міста. З 1934 року — у бібліотеці Черкаського педагогічного інституту, включаючи і певний період окупації (залишалася єдиним працівником бібліотеки). Відновилася на роботі у бібліотеці інституту 17 грудня 1943 року (з квітня 1944 року — завідувач бібліотеки). Починаючи з 1946 року, вона через стан здоров’я переходить на посади з меншим обсягом роботи і, врешті, у серпні 1953 року залишає роботу у бібліотеці.

Кудрявська (Шаліна) Олександра Олексіївна народилася 1890 року у Єкатеринбурзі (Росія). Закінчила історико-філологічний факультет Юр’євського Імператорського університету. Працювала викладачем у приватній чоловічій естонській гімназії, потім в університеті, що був переведений до Воронежа. Основним місцем роботи була університетська бібліотека, в якій вона очолила відділ іноземної літератури.

Події воєнного часу змусили Олександру Кудрявську залишити Воронеж і поневірятися іншими містами й селами, і врешті-решт залишитись у Смілі на Черкащині. В окупованій Смілі працювала секретарем і перекладачем у ветеринарному управлінні. Після звільнення Сміли від нацистів працювала у міському фінансовому відділі.

На роботу до бібліотеки педагогічного інституту прийшла 29 вересня 1944 року на посаду бібліографа і працювала на ній до 1956 року, а в бібліотеці — до 1 жовтня 1960 року. Бібліотекою тимчасово завідувала близько місяця у 1948 році. У рік ювілею викладачі і студенти добрим словом згадують усіх, хто у важкий повоєнний час працював у бібліотеці, докладав багато зусиль до вдосконалення її роботи, закладаючи основи майбутньої сучасної книгозбірні університету, яка носить ім’я Михайла Максимовича.

Лариса Синявська, доктор історичних наук, професор

Оксана Силка, доктор історичних наук, професор

Василь Мельниченко, кандидат історичних наук, професор

Джерело: cdu.edu.ua Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

ЗВИТЯГА САПЕРА ВАСИЛЯ ПЕДЬКА

Став безсмертним той, хто на смерть ішов,

Славиться герой, що себе зборов.

В. Довгович

На справді незнищенну пам'ять заслуговують ті захисники Вітчизни, які в пору ворожої навали принесли на вівтар захисту її честі й незалежності найдорожчий дар Божий – своє життя. Особлива шана – полеглим воїнам, подвиги яких увінчані найвищим почесним званням. А таким в роки жорстокого двобою з нацизмом та його союзниками в 1941 – 1945 рр. було звання Героя Радянського Союзу й у цій славній когорті лицарів доблесті чимало й наших земляків. У цьому матеріалі, що пропонується якраз напередодні всенародного відзначення 75-річчя Перемоги у Другій світовій війні, мова піде про одного із славних творців переможного тріумфу, уродженця Золотоніщини Василя Федоровича Педька. Цьогоріч минає 100 років від дня його народження, отож є вагомий привід бодай тезисно окреслити його коротке життя, увінчане Подвигом.

Про юні роки В. Ф. Педька відомо украй мало. Він народжений у прикінцевий період Української революції, а його рідними пенатами стало крихітне село Коврай-2-й, що на Золотоніщині. Цифрове позначення в назві цього поселення засвідчує, що в нього є й стовідсотковий тезко – сусіднє село Коврай (там у ХVІІІ ст. жив і творив великий поет і філософ Г. С. Сковорода). До речі, аби увиразнити окремішнє найменування, до Коврая Другого часом додають ще і його узвичаєну 300 років тому назву «Левада».

Родина Педьків дуже бідувала і ще на початку 1920-х у пошуках кращої долі виїхала на далеку Кубань. Там, очевидно, Василько й закінчив неповну середню школу, досить рано розпочав свою трудову діяльність на тамтешніх колгоспних полях. Якраз у передгрозовому 1940-ім його призвали до лав Червоної армії, й Василева служба виявилася завдовжки в чотири роки.

Колишньому коврайцю випало опановувати досить непросту військову спеціальність – саперну справу. Вона вимагає від бійця особливої зібраності й зосередженості, адже недарма кажуть: «Сапер помиляється лише один раз!» Василь вивчав військову справу наполегливо, став відмінником «бойової та політичної підготовки».

11-та армія, в якій служив наш земляк, дислокувалася в Прибалтиці, на західному кордоні, а тому із початком війни з нацистською Німеччиною відразу вступила в бої. Своє перше бойове хрещення Василь отримав на початку липня 1941 р. на Псковському напрямі. Під натиском переважаючих сил ворога довелося відступати до Новгорода й озера Ільмень. Тут упродовж тривалих оборонних боїв молодий сапер займався звичною для себе справою: облаштуванням мінних полів на багатокілометровому березі, підривом ворожих об’єктів тощо.

Під час тимчасового весняного «затишшя» 1943 р. В. Педько потрапив до складу окремого саперного батальйону 7-ої гвардійської армії, яка уславила свої знамена в ході грандіозної битви на Волзі, відомої як Сталінградська (тоді – як 64-та армія під командуванням генерала М. С. Шумілова, який, до речі, керував допитом взятого в полон німецького генерал-фельдмаршала Ф. Паулюса). Згодом колишній ковраєць став учасником битви, яка забезпечила перелом у ході бойових дій на радянсько- німецькому фронті. Мова йде про пекельний двобій на «вогняній» Курській дузі влітку 1943-го.

У ході цього герцю досить яскраво виявилася роль саперних підрозділів при проведенні тактичних операцій, і саме тоді наш земляк відзначився в боях як умілий і досвідчений сапер. Біля села Севрюкове (неподалік Бєлгорода) 7 липня під сильним вогнем противника Василь зумів замінувати міст через річку Сіверський Донець. Коли ворожі танки з’явилися на цій мостовій переправі, він, нехтуючи смертельною небезпекою, зірвав міст, що дало змогу надовго зупинити наступ противника на цій ділянці фронту. А мужнього єфрейтора було нагороджено медаллю «За відвагу», яку, до речі, цінували не менше за орден.

А потім на нього чекав пекельний вир боїв за визволення м. Красноград на Харківщині. 81-а гвардійська стрілецька дивізія, в якій служив В. Педько, в ознаменування цього ратного подвигу, отримала почесне найменування «Красноградської».

Восени переломного 1943-го Василів батальйон узяв участь у грандіозній битві за Дніпро. Саме тоді й прийняв свій останній бій єфрейтор Василь Педько.

…Село Бородаївка Верхньодніпровського району на Дніпропетровщині. Тут, незважаючи на пекельний вогонь, гвардійці 81-ої дивізії захопили на правому березі шматочок придніпровської землі й героїчно відбивали безкінечні атаки ворога. Аби втриматися, знекровленому плацдарму, як повітря, потрібні були підкріплення та боєприпаси.

…Це була ніч 26 вересня 1943-го. «Єфрейторе Педько! Наказую тобі негайно переправити понтоном на правий берег бійців і боєприпаси!» – прозвучав серед вибухів бомб і снарядів, свисту куль наказ командира саперного батальйону, на що Василь відповів: «Так, товаришу капітане!» При цьому він розумів, що в тій обстановці навряд чи вистачить навіть п’яти – шести рейсів, і що йому треба щоразу кидати виклик самій смерті. Як тільки ущент заповнений бійцями понтон за кермуванням В. Педька під його напівжартівливе «Поїхали!» вирушив у небезпечну дорогу, відразу ж у його бік потяглися вогняні траси гвинтівково-автоматних пострілів, а вода буквально завирувала, здіймаючися кількаметровими темними султанами вибухів мін і снарядів. Над Дніпром нависали ворожі літаки, скидаючи свій смертоносний вантаж на наших воїнів. Не один бойовий побратим згинув у Дніпрових водах під час тих кривавих переправ. У цій вогняній каруселі наш земляк уміло маневрував, уникаючи зустрічей із ворожими снарядами й бомбами, і раз-по-разу доставляв бійців та боєприпаси на пекельний плацдарм. Коли понтон Василя здійснив 13 рейсів (що було справжнім рекордом мужності), комбат сказав йому таке: «Ти здолав «чортову дюжину» за кількістю рейсів поспіль й очевидно народився в сорочці, раз уцілів. Представлю тебе до Героя! Але прошу здійснити ще один вояж на Правобережжя. Адже на плацдармі в бійців знову закінчуються боєприпаси!»

Уже благословилося на світ, і цей 14-й рейс виявився для Василя останнім. У його голову влучила таки куля ворожого снайпера, який уже давно полював за безстрашним керманичем-понтонером. Нашому земляку тоді йшов 23-й рік… А 26 жовтня 1943 р. з’явився Указ Президії Верховної ради СРСР про присвоєння Василю Федоровичу Педьку «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і виявлені при цьому мужність і героїзм» звання Героя Радянського Союзу, на жаль – посмертно. Цікава деталь: цим же Указом найвищого звання був удостоєний і командувач 7-ої гвардійської армії генерал-полковник М. С. Шумілов. Сапера В. Педька було навічно зараховано до списків особового складу гвардійської дивізії, в якій він служив і здійснив свій подвиг.

Поховали нашого земляка-героя в селі Орлик Кобеляцького району на Полтавщині. А коли наприкінці 1950-х це поселення потратило в зону затоплення, його останки перенесли до с. Радянське (нині Придніпровське).

Хоча час дедалі більше віддаляє нас від буремних подій Другої світової, нам негоже забувати звитяжців грізних 1940-х – дідів і прадідів нинішніх захисників України від російської агресії. Тому дуже б хотілося, аби й пам'ять про В. Педька була увічнена в назвах вулиць і закладів нашого краю (досі, на жаль, цього немає). А на його маленькій батьківщині – селі Коврай Другий варто було б спорудити відповідний бюст чи встановити меморіальну дошку.

Григорій Голиш, директор наукової

бібліотеки ім. Максимовича Черкаського

національного університету ім. Б. Хмельницького, доцент