ЧЕРГОВЕ ПОШАНУВАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

З нагоди 153-ї річниці від дня народження відомої української поетеси й перекладачки Лесі Українки 27 – 28 лютого була проведена всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю на тему «Леся Українка в історичному та сучасному вимірах». Організаторами цього наукового форуму стали ВГО Товариство «Знання» України, Університет сучасних знань (м. Київ) та Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького. Конференція проводилася у змішаному форматі, більшість її учасників долучилися до її роботи дистанційно.

Учасниками конференції стали науковці й студенти з різних куточків України, а також вчені й громадські діячі Австралії й Іспанії. Вітальними словами роботу форуму відкрили голова правління Товариства «Знання», професор, член-кореспондент НАПН України Василь Кушерець і перший проректор ЧНУ ім. Богдана Хмельницького професор Василь Мойсієнко. Загалом було заслухано 24 змістовні доповіді, присвячені осягненню духовного подвигу видатної майстрині слова, новому прочитанню її безсмертних творів, неперехідній актуальності її творчої спадщини.

У цьому науково-просвітницькому заході взяв участь і директор нашої книгозбірні Г. М. Голиш, який виступив із доповіддю на тему «Епістолярні комунікації Лесі Українки з Михайлом Павликом». Запрошуємо наших шановних користувачів до ознайомлення з цим матеріалом.

ЕПІСТОЛЯРНІ КОМУНІКАЦІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ З МИХАЙЛОМ ПАВЛИКОМ

В унікальному творчому доробку неперевершеної майстрині слова Л. Українки помітне місце посідає й епістолярний жанр. Ця частина її спадщини доволі багата й складається із близько 900 виявлених листів, написаних письменницею різним адресатам від 1876 до 1913 р. Вони яскраво віддзеркалюють багатогранну палітру взаємин їх авторки з людьми – як із рідними та близькими, так і найяскравішими представниками тогочасного літературно-мистецького бомонду. Із епістолярію почерпуємо цінні відомості життєпису Лесі, увиразнюємо її особистісне сприйняття тогочасних суспільно-історичних подій та культурного середовища, поглиблюємо інформацію про літературно-естетичні й політичні погляди письменниці, її морально-етичні принципи. Водночас листи Лесі – то своєрідне дзеркало її високої й натхненної душі й за оцінкою совісті української літератури О. Гончара можуть розглядатися як надбання художньої літератури.

У цьому зв’язку неабиякий літературознавчий інтерес становлять епістолярні комунікації Лесі Українки з галицьким письменником, публіцистом і громадсько-політичним діячем Михайлом Павликом, з котрим письменниця познайомилася в 1891 р. Попри вікову різницю (М. Павлик був на 20 років старшим від Лесі) обоє великих українців мали повну суголосність своїх поглядів на літературні й політичні процеси, тому листування між ними було цілком закономірним і набрало систематичного характеру.

Початок їхніх епістолярних комунікацій припадає на початок 1890-х років. Листування між двома літературними достойниками виразно поділяється на два періоди 1891 – 1895 (38 Лесиних листів) і після трирічної перерви - 1898 – 1907 (40 листів), всього – 78.

Еволюцію взаємин цих літературних достойників можна відстежити окрім іншого й у варіантах епістолярного звертання Лесі до Михайла Івановича. Якщо спочатку вона неодмінно звертається до нього винятково офіційно: «Високоповажний пане», «вельмишановний добродію», «шановний пане», то вже через три роки такого їхнього спілкування вживається лише звернення «шановний друже», рідше – «шановний і дорогий друже». Листи до М. Павлика написані Лесею з різних географічних пунктів, де вона перебувала: Берлін, Відень, Сан-Ремо, Колодяжне та ін.

Листи Лесі сповнені протестних настроїв проти соціального й національного гноблення. Уже в одному з перших листів до М. Павлика, який датований серпнем 1891 р., вона пише із Відня: «Я вже й не знаю, що буду робити, вернувшись у Росію. Сама думка про це тюремне життя сушить моє серце. Не знаю як хто, а я не можу терпіти мовчки підяремне життя». І далі з гіркотою додає: «Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і на рідній землі». Тут вчувається яскравий вираз громадянської небайдужості, співчуття до знедолених народів.

Готовність до самопожертви в ім’я України вчувається в листі до Михайла Івановича від 14 лютого 1895 р.: «У нас на Україні ще багато мусить загинути марне … поки що-небудь людське вийде. І я, і всі мої товариші, певне роковані на марну згубу, та й нехай би, якби з того просвіток був комусь».

У листах вона освідчується в дочірній любові до рідного краю, зокрема стверджує, що ніде їй так гарно не працювалося, як у Колодяжному. Часом Леся довірливо зізнається Павлику про напади творчої депресії на ностальгійному підгрунті. Зокрема, в березні 1891 р. у листі із Відня скаржиться на те, що за кордоном пише мало, а трапляється, й зовсім до рук не бере пера через «розбитий настрій».

Цілком логічно, що в листуванні відомих творців слова превалюють літературознавчі теми, а окремі доволі розлогі листи Лесі узагалі можна розглядати як вагомий внесок у художню критику. Вона живо цікавиться публіцистикою М. Павлика, називає І. Франка «феноменальним робітником пера», дає високу оцінку прози своєї духовної посестри О. Кобилянської як яскравої репрезентантки неоромантизму. Чимало рядків її листів сповнені й відгуками про кращі європейську літературу.

Із Лесиного листа, написаного Павлику 27 березня 1903 р. у Сан-Ремо, дізнаємося про її намір оселитися в Галичині, аби поправити своє не вельми втішне фінансове становище учительською працею, благо що знає кілька європейських мов і тамтешні крайові: українську й польську.

Втім цим її планам не судилося бути реалізованими.
Чимало листів Лесі засвідчують її доконечно довірливі стосунки з Павликом, адже вона часом відверто ділиться із ним своїм сокровенним, інформує про стан свого здоров’я. Зокрема, у своєму листі Павлику, датованому жовтнем 1898 р. вона писала таке: «У вас в Галичині розійшлися чутки, що я ось-ось вмираю. Не журіться, «ich haben zalen leben» (я витримлива). Так швидко світ мене не позбудеться, дарма що надо мною медицина експерементується, мов над морською свинкою чи кроликом». У цій самоіронії відчувається неабиякий дух і вольовитість важко хворої мисткині слова. Зустрічаємо й такі відверті слова: «Надіюсь, що біль втихне, але він і не думає втихати ні вдень, ні вночі», але водночас Леся просить Михайла Івановича нікому не розказувати про її стан, щоб «зарані не писали некрологи».  Подальші листи вже сповнені певною приреченістю й вираженням втоми поетеси від дошкульних нападів смертельної хвороби.

Усі Лесині листи до М. Павлика написані добротною високолітературною українською, бо й сама підкреслювала, що «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала й певне не писатиму». Утім, як істинна поліглотка, досить часто вживає в епістолярії фразеологізми з латини, німецької, французької, польської, італійської та ін.

Підсумовуючи, зазначимо що листи Лесі Українки до Михайла Павлика є самодостатнім вираженням епістолярної творчості видатної письменниці й водночас мають неоціненне джерелознавче значення. Відтак, вивчення цього літературознавчого сегменту має очевидну гносеологічну перспективу.

Григорій Голиш