ВІН ПО-ІНШОМУ ЖИТИ НЕ МІГ

У цьогорічному жовтні цьому відомому освітянину й поету виповнилося б 80 літ, одначе, на жаль, його життєва зоря згасла у високості лету ще в 2008 р. Йдеться про Валерія Кириловича Шпака – доктора філології, професора, академіка Нью-Йоркської академії, фундатора й багаторічного очільника лінгвістичного факультету (ЧДТУ), майстра поетичного слова… Він належить до численної когорти знаменитих випускників Черкаського національного, отож пропоную штрихи до життєпису знаного земляка-достойника.

Летіла мрій його Жар-птиця

То була осінь воєнного 1943-го, коли Валерієве рідне село Дубіївка опинилося в епіцентрі пекельних боїв: тоді радянські війська вели наступ на Черкаси. Отак під вибухами бомб і снарядів 19-го жовтневого дня наш герой вперше побачив зранений війною світ, а його ледь зажевріле життя було порятоване дивом. Валерію не виповнилося ще й року, як прийшла страшна звістка про загибель у бою під Яссами глави родини – Кирила Івановича. Голодне дитинство у вогкій і холодній землянці, надривна праця мами Єлизавети задля виживання, перші його самостійні трудові кроки й криваві мозолі на руках – такими запам’яталися хлопчикові ті неймовірно тяжкі повоєнні роки.

Як і належалося, пішов на навчання до місцевої школи й попри постійну зайнятість усілякими домашніми обов’язками, навчався охоче й доволі успішно. Особливо уподобав літературу, і вже семикласником відчув поклик високого, пробував класти свої думки й переживання на папір, та ще й у поетичній формі. Зрештою наважився подати одного зі своїх віршів до районної газети, й невдовзі його таки опублікували. Радості хлопця не було меж й він мало не кожного свого односельця запитував, чи читав той газету з його твором.

Попри сподівання вчителів Валерій після отримання атестата не відразу продовжив навчання, а пішов працювати столяром на Смілянський райпобуткомбінат. Треба ж було заробити якусь копійчину, адже його маленька родина потерпала від хронічних нестатків. А потім, аби бути бодай на крок ближче до омріяної вчительської професії, Валерій влаштувався лаборантом до рідної школи. А в 1961 р. вступив на заочне відділення філологічного факультету Черкаського педінституту й після закінчення першого курсу перевівся на стаціонар. Поряд із філологією опановував і спеціальність вчителя англійської мови й став у цій царині чи не найуспішнішим студентом вишу. Поруч із ним «гриз» граніт науки й ще один наш відомий випускник: у майбутньому український прозаїк і драматург, заслужений діяч мистецтв Сергій Носань.

Свої перші педагогічні університети Валерію випало пройти в доволі специфічному закладі – Таганчанській колонії для неповнолітніх злочинців. А потім молодий учитель навчав мові В. Шекспіра й В. Скотта вихованців Золотоніської школи-інтернату. Уже тоді виявився його неабиякий хист кваліфікованого педагога, тонкого психолога, умілого організатора, мудрого наставника учнівської молоді. Мені пощастило побувати на декількох його уроках, і я був вражений умінням молодого вчителя створювати по домашньому теплу атмосферу уроку та забезпечувати його високу ефективність завдяки застосуванню інноваційних методів навчально-виховної роботи.

Попри сімейні негаразди (життя із його першою дружиною Тетяною не складалося через несумісність поглядів на життя), Валерій уперто працював над власним самовдосконаленням. Саме в Золотоноші були започатковані наукові студії майбутнього академіка. Він став пошукачем Інституту літератури АН УРСР і, як людина екстраординарна, обрав темою своєї дисертаційної роботи творчість Т. Еліота – американського поета-модерніста. Звісно, обраний предмет дослідження був доволі дискомфортним, бо в умовах тотального панування соцреалізму до симпатиків «буржуазної літератури влада ставилася доволі насторожено. Проте Валерій на ці ризики не зважав і наполегливо працював над дослідженням.

Ще на початку 1970-х Валерій захопився й літературним перекладом. Перекладав з англійської і, звісно ж, віддав перевагу американській модерністській та сюрреалістичній поезії. Його переклади були помічені в літературних колах і належно оцінені як доволі довершені й адекватні за змістом автентичним оригіналам.

Не відсунув Валерій на задній план і свою поетичну творчість, і саме в ті роки з’явився його змістовно глибокий і високохудожній за формою «Золотоніський цикл».

Непросто складалися відносини молодого поета й науковця з місцевою владою. Він відверто недолюблював компартійне начальство, постійно чіпляв сановним чиновникам симоненківський ярлик «нікчемних дурнів вельможних». Слід підкреслити, що ця антипатія носила взаємний характер. Бо, звісно, владців дратували розум та популярність учителя, відвертістю його висловлювань, незалежність мислення та поведінки. Як людина з відкритим забралом та розвиненим почуттям протесту проти будь-яких виявів соціальної несправедливості, Валерій не міг закривати очі на усілякі владні викрутаси. Не обмежуючись локальною критикою, він навіть наважився  написати про владні махінації до центральної компартійної газети «Правда». Цей матеріал було опубліковано, він мав значний громадський резонанс, і, звісно, викликав неприховану ненависть райкомівських працівників до новоявленого золотоніського Дон-Кіхота, прагнення за зручної нагоди йому помститися.

Була й ще одна причина такого ставлення владців до В. Шпака. То був час «полювання на націоналістичних відьом», розправ з національно орієнтованими людьми. Молодий поет і своїм стилем життя, і творчістю, з властивою йому мужністю й послідовністю постійно демонстрував свою доконечну українську налаштованість, пристрасним словом боровся з русифікаторами-українофобами, читав і розповсюджував дисидентську літературу. З цієї причини (як стало відомо пізніше) він постійно перебував у центрі уваги недремного ока органів КДБ.

Зрештою, влада дочекалася приводу для розправи з опозиціонером Валерієм Шпаком. За безпідставними обвинуваченнями в «поведінці, несумісній з нормами комуністичної моралі» його було виключено з партії, звільнено з роботи у школі-інтернаті. Інститут літератури також поспішив позбавитися від опозиційного владі пошукача. Майже одночасно з цими крутозламами в службовій сфері, зазнало повного краху й сімейне життя Валерія: з ним розлучилася дружина, забравши їхню доньку.

Настав найтяжчий період його життя: час депресії, розчарування, безнадії. То був чи не єдиний момент, коли я його побачив пригніченим, розгубленим і якимось згаслим. Та це тривало недовго, адже Валерій не з тих, хто здавався, пасуючи перед життєвими обставинами. Адже поет жив за таким переконанням, висловленим ним у поезії «Окриленість»:

Ми творимо самі високу долю –

Повторювати буду хай і всоте:

Опустиш крила – каменем додолу

Окриленість тримає на висотах!

Натхненно і мудро творив ходу

Його окрилена душа, яка не зачерствіла від випробувань, а, навпаки, наповнилася добром і духовністю, винесла поета на висоти суспільного визнання. Валерію знову по суті довелося починати з нуля, якраз у селі Дубіївка, де він народився, звідки вийшов на хрещату дорогу життя. У рідному селі, як він жартома говорив, у цьому ностальгійному засланні, він працював учителем, писав свою кандидатську дисертацію вже за новою темою, творив поетичне слово, черпав з отчої землі наснагу для нових життєвих злетів.

Саме в рідній Дубіївці чекала на нього й справжня Муза, його велике кохання, місцева «мавка» Ольга. Серцем відчув Валерій, що нарешті зустрів саме ту, єдину й неповторну. Зіграли бучне весілля й відтак у Валерія з'явилася справжня соратниця й подруга на все життя, що залишилося.

А попереду було послідовне сходження Валерія Кириловича щаблями самовдосконалення, мов з рогу достатку посипалися творчі успіхи, ступені, звання, посади, титули, вершини. І, здавалося, не було такого життєвого Евересту, який би не підкорився цьому достойнику. Аби більш менш вичерпно відтворити потужні життєві кроки знаного освітянина, подамо їхню стислу хроніку.

Рік 1980 – успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філології.

1980 – 2000 – завідувач кафедри іноземних мов Черкаської філії КПІ (згодом ЧІТІ, ЧДТУ).

Рік 1986 – стажування в Джоржтаунському університеті (м. Вашингтон).

Рік 1992 – успішний захист докторської дисертації, присвоєно звання професора.

Рік 1993 – обраний академіком Української Академії наук національного прогресу.

Рік 1997 – обраний академіком Нью-Йоркської академії наук.

2001 – 2008 – декан лінгвістичного факультету ЧДТУ.

Рік 2006 – присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України»…

Він завжди знаходився на бистрині життя, не міг нічого робити в пів-сили, був максималістом за життєвою філософією й конкретною діяльністю, віддавав себе справі сповна. Був працьовитий до невсипущості, йому була приманна нестримна жадоба знань, допитливість, небайдужість, неспокій серця, неординарність мислення.

Як науковець, професор Валерій Шпак залишив доволі рельєфний слід в царині американістики, глибоко досліджуючи реалістичні та модерністські тенденції американської літератури. Цій тематиці він присвятив понад півтори сотні своїх статей та монографій. Плідною виявилася і його науково-методична діяльність: перу вченого й організатора науки належить понад десять підручників та посібників з англійської мови (один із них отримав соросівський грант). Загальне визнання дістала наукова школа В. Шпака: під його керівництвом захищено десятки дисертацій. Про неабиякий авторитет професора в наукових колах переконливо засвідчує і його постійне членство в спеціалізованих вчених радах та запрошення як експерта до ВАК.

У 2000 р. побачила, нарешті світ і перша поетична збірка Валерія Кириловича під назвою «Серпневий зорепад». До неї увійшло все краще, написане поетом за довгі роки, й це поетичне одкровення засвідчує творчу зрілість спражнього майстра слова. Поза всякими сумнівами: якби Валерій Кирилович не віддав перевагу академічній науці та освітянському менеджменту, ми б мали в його особі поета загальнонаціонального рівня!

На жаль, його життєвий потяг зійшов із колії занадто рано: ця скорботна подія сталася у червні 2008, коли Валерію Кириловичу йшов 65-й рік. Валерій Шпак проорав надзвичайно глибоку борозну в новітній історії України. Засіяна добірними зернами багатогранного таланту, його творча нива дала щедрі сходи, котрі будуть служити українському народові довгі роки. Тож пам'ятаймо про кращого з людей завжди! І насамкінець – його поетичні рядки, позначені власним життєвим кредо:

Хто ні раз не літав,

Той ніколи не падав,

Хто нікуди не йшов,

Той нікого не стрів.

Хто не вірив –

Не знав той і зради

Просто кволо по світу брів.

Григорій Голиш, директор наукової

 бібліотеки імені Михайла Максимовича