ЙОГО ІМ’Я НОСИТЬ НАША НАУКОВА БІБЛІОТЕКА

Михайло Олександрович Максимович – український учений-енциклопедист (природознавець, філософ, історик, археолог, архівознавець, краєзнавець, етнограф, фольклорист, лінгвіст, літературознавець), професор, поет, публіцист, педагог, перший ректор університету св. Володимира, громадський діяч, один із перших провідників української ідеї.

Життєпис

Великий українець народився 3 (15) вересня 1804 р. на х. Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкаської обл.). Походив із родини дрібнопомісних дворян із козацьким корінням; батько – Олександр Іванович Максимович (працював суддею), мати – Гликерія Федорівна (в дівоцтві – Тимківська). Навчався в початковій школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі (м. Золотоноша), потім у Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчив у 1819 р.. Вищу освіту здобув на словесному й природничому відділеннях філософського, потім медичного факультетів Московського у-ту. Від 1826 р. обіймав посаду директора ботанічного саду Московського у-ту. Захистив магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». У 1833 р. отримав вчене звання ординарного професора, завідував кафедрою ботаніки Московського у-ту.

У 1834 р. став ректором Імператорського у-ту Св. Володимира, одночасно виконуючи й обов’язки Попечителя Київського учбового округу, одначе через поганий стан здоров’я вже наступного року пішов у відставку, залишившись професором кафедри словесності. У 1837 р. упродовж року був деканом філософського факультету у-ту. Від 1841 з причин загострення хвороби деякий час не працював. У 1843 – 1845 рр. очолював кафедру словесності в Київському у-ті, після цього з причин незгоди з освітньою політикою царизму та хвороби остаточно припинив викладацьку діяльність в у-ті.

Вчений оселився у своєму ним же заснованому помісті Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії й зосередився на науково-творчій діяльності. Неодноразово намагався повернутися до активної науково-академічної роботи в офіційних установах, одначе імператорське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів ученого, зашкодило цьому.

Підтримував особисті й творчі зв’язки з Т. Шевченком, М. Гоголем, О. Бодянським, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем, П. Шафариком та ін. Помер 10 (22) листопада 1873 р. на х. Михайлова Гора Золотоніського пов. Полтавської губ. (тепер с. Прохорівка Черкаського р-ну Черкаської обл.), там і похований.

Внесок у розвиток науки

М. Максимович є вченим-енциклопедистом, котрий залишив глибокий слід у різних наукових галузях. Автор понад 260 наукових праць, присвячених проблемам природознавства, фізики, філософії, історії, археології, краєзнавства, філології, етнографії, фольклористики тощо. Окрім прижиттєвих публікацій його твори побачили світ після його смерті у трьох фундаментальних томах (1976 – 1880). Висунув і обгрунтував багато нових наукових ідей, започаткував низку напрямів розвитку вітчизняної науки.

Природознавство

Методологічними засадами природничо-наукового світогляду вченого стала натурфілософія, полідисциплінарність, систематизація й дотримання законів логіки. Його вважають одним із перших еволюціоністів української науки, який утверджував ідеї розвитку, а також єдності й взаємозалежності природних явищ. Досліджуючи природу і вникаючи в сутність явищ, розвивав думку про матеріальність рослинного й тваринного світів, об’єктивний характер законів природи.

Для вивчення флори вів багатогранні польові дослідження в Центральній Росії й на Кавказі, зібрав сотні зразків рослинності. Пріорітетним напрямом природознавчих досліджень стала ботаніка, у цій царині вченим було опубліковано низку наукових праць, зокрема: «Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки» (перша частина – «Орнатологія рослин», друга – «Систематика рослин»). Книга з ботаніки стала підручником для студентів як російських, так і європейських університетів. Є всі підстави називати М. Максимовича фундатором вітчизняної ботаніки.

Поряд з цим він вивчав і проблеми зоології («Головні основи зоології або науки про тварин») та загальної біології й довкілля («Роздуми про природу»). Взірцем науково-популярного видання для широкого загалу стала його «Книга Наума про великий Божий світ» – узагальнюючий виклад світобудови від її першоджерел, яка витримала 11 видань. М. виступив новатором у створенні вітчизняних ботанічних дефініцій, вивченні обміну речовин, клітинної будови живих організмів, еволюції фауни, встановленні причинно-наслідкових зв’язків перебігу природних явищ тощо. Цікавився мінералогією, збирав зразки порід, провів їхні описи.

Науковий доробок М. Максимовича у царині природознавства загалом репрезентований 4 книгами, 96 статтями й 8 популярними виданнями.

Археологія, історія, краєзнавство

М. С. Грушевський справедливо вважав М. Максимовича одним із творців української історіографії. Його історієписання базувалося на парадигмі синхронного йому романтизму з акцентами на творчу уяву, інтуїтивне й чуттєве співпереживання, персоніфікацію подій. В історичних творах поряд зі критично-раціоналістичними простежуються й ідеалістичні засади наукового мислення. Не ставлячи за мету створення цілісної історії України, він досліджував її окремі періоди, епізоди, персоналії, регіональну специфіку, зосередившись зокрема на києво-руській добі та критиці норманської теорії М. Погодіна, історії козацтва й Хмельниччини, перебігу Коліївщини та ін.

Одним із перших зумів вирватися із рамок офіційної ідеології щодо історичного процесу, обгрунтував загальну концепцію історії України, розглядав Київську Русь як праукраїнську державу (праці «Історичні замітки», «Звідки йде руська земля» «Про уявне запустіння України в нашестя Батия» та ін). Відстоював думку про генетичний зв'язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України. Вченому належить пріорітет у створенні міфологеми генези української нації. Працював у царині історичної персоналістики (С. Наливайко, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький та ін.).

М. Максимович залишив свій слід у археології, зокрема віднайшов та створив систематичний опис 44 бронзових та мідних наконечників стріл. Уперше застосував у археологічних дослідженнях метод типології («Українські стріли найдавніших часів»). На Михайловій Горі виявив і описав скарб польських монет ХVІІ ст.

Знаходився й біля першоджерел вітчизняної археографії, займаючись збиранням, систематизацією та публікацією давніх актів, літописів та хронік (документи Софійського собору, Києво-Печерської лаври, Луцького братства та ін.), сприяв діяльності відповідних товариств і комісій. Учений відстоював критичний метод опрацювання джерел. Серед його джерелознавчих праць – «Відомості про південноруські літописи», «Відомості про літопис Григорія Граб’янки» та ін.

М. Максимович заклав підгрунтя українського історичного краєзнавства, в цій царині опубліковано 50 його статей з історії понад 130 поселень України. Серед них – «Волинь до ХІ ст», «Огляд старого Києва», «Нариси Києва», «Бубнівська сотня» та ін. Наполегливо вивчав історію рідних місць, зокрема, Золотоніщини, Чигиринщини, Канівщини тощо. Подав тлумачення багатьох ойконімів, гідронімів, мікротопонімів, плідно працював у галузі антропоніміки.

Лінгвістика, літературознавство, літературна творчість

Перу М. Максимовичу належить низка глибоких лінгвістичних досліджень (напр. «Про значення й походження слова», «Начала руської філології» та ін. У гострій дискусії з представниками імперської лінгвістики (зокрема М. Погодіним, який стверджував, що українськомовне населення начебто прийшло на Наддніпрянщину із Галичини, Волині й Поділля) наполегливо й послідовно відстоював ідею автохтонності, оригінальності й самодостатності української мови, досліджував її лексичні, морфологічні й фонетичні особливості («Думки про малоросійську мову та її правопис», «Філологічні листи до М. П. Погодіна», «Листи-відповіді до нього ж»). Звертаючись до мовознавчої історії, особливу увагу приділяв давньоруській словесності, вивчаючи її в бібліографічному аспекті («Історія давньої руської словесності», «Книжкова старовина південноруська» та ін.). Довів хибність думки про тотожність давньоруської й церковно-слов’янської мов. М. Максимович виклав авторський етимологічний правопис, названий «максимовічивкою», який одначе поширення не дістав. Одним із перших звернувся до лінгвістичної компаративістики, провівши лексичні зіставлення слів української та російської мов. Працював і в царині діалектології, зокрема провів наукову класифікацію та визначив диференційні риси окремих діалектів української мови («Критико-історичне дослідження про руську мову»).

Учений плідно працював у царині літературознавства, глибоко дослідив пам’ятки давньоруської літератури, зокрема, «Слово о полку Ігоревім» («Пісня про полк Ігоревий», «До пояснення й історії Слова о полку Ігоревім»). М. належить і поетичний переклад українською цієї знаменитої пам’ятки літератури. Вивчав галицьку поезію, аналізував твори російської літератури («Огляд російської літератури за 1830 р.», «Про поему О. Пушкіна «Полтава» в історичному сенсі»).

М. Максимович відомий і як талановитий творець літературного слова. Його перу належать десятки поетичних творів громадянської та інтимної лірики (напр., «На смерть Шевченка», «Не покину, поки згину» та ін.). Опубліковано також його казки «Веселі злидні», «Марко багатий», «Снігуронька».

Етнографія і фольклористика

М. Максимовича вважають зачинателем української етнографії. Він уважно спостерігав за повсякденним життям народу, зробив спробу подати суцільну панораму національно-етнографічного побуту з життя українського села. Цьому присвячено його об’ємну народознавчу працю «Дні та місяці українського селянина», структурні частини якої відображають цикл пір року: «Весна», «Влітку», «Восени», «Взимку». Тут вчений детально змальовує народні обряди залежно від пори року. При цьому відлік річного циклу розпочинає не з Різдва, а від початку весняних робіт, бо це традиційний початок року в українському календарі. Багато працював і в царині дослідження побуту й звичаїв укр. козацтва.

Виданням у 1827 р. своєї книги «Малоросійські пісні» М. Максимович започаткував українську фольклористику. Він поставив та вирішив низку проблем: 1) відбір і систематизація пісенного матеріалу; 2) порівняльний аналіз пісень із врахуванням психологічних характеристик; 3) розгляд питань українського правопису; 4) аналіз термінологічних аспектів. Продовжив цю роботу виданням у 1834 р. збірника «Українські народні пісні» (у 3 кн.) та в 1849 – «Збірника українських пісень». Вчений вважав народні пісні найвищим досягненням українського фольклору.

Видавнича й громадська діяльність

М. Максимович активно займався видавничою діяльністю. У 1830 – 1834 рр. він видавав літературний альманах «Денниця (3 випуски), на сторінках якого публікувалися твори тогочасних майстрів слова. Він став редактором-видавцем збірників «Киянин» (1840 – 1841 рр.), «Українець» (1859, 1864 рр.), публікував тут свої статті й рецензії.

Вів активну громадську роботу, співпрацював у Тимчасовій комісії для розбору давніх актів при Київському, Волинському, Подільському ген.- губернаторствах. Був членом багатьох наукових товариств.

Двічі поспіль М. Максимович обирався гласним Золотоніського повітового земства, брав активну участь у роботі особливої комісії з улаштування земських шкіл у повіті, комісії з розвитку медичних закладів, а також комітету зі складання топографічного опису доріг і гребель.

Виступив одним із ініціаторів встановлення в Києві пам’ятника Б. Хмельницькому.

Визнання і вшанування пам’яті

М. мав цивільний чин статського радника. У 1837 за видатні заслуги в галузі науки та освіти нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ст. Був обраний членом-кореспондентом РАН, почесним доктором слов’янської філології та почесним членом Київського, Московського, Петербурзького у-тів та низки наукових товариств.

У радянську добу постать М. Максимовича та його творчість замовчувалися і лише за незалежної України це ім’я було повернуто із забуття. Проводяться наукові конференції з вивчення наукової спадщини, максимовичівські читання, перевидано його твори тощо. Вулиці М. з’явилися в Києві, Львові, Дніпрі, Черкасах, Чернівцях, Золотоноші та ін. містах. Ім’я вченого носять наукові бібліотеки Київського національного ім. Т. Шевченка та Черкаського національного ім. Б. Хмельницького. У Богуславці є музей М. Максимовича, на фасадах КНУ ім. Т. Шевченка та наукової бібліотеки ЧНУ встановлені меморіальні дошки вченому. Випущені ювілейна монета та марка на честь ученого

Джерела

Максимович М. А. Книга Наума о великом божием мире, изданная Михайлом Максимовичем. Москва : В университетской типографии, 1833. 96 с.
Максимович М. А. Об участии и значении Киева в общей жизни России: речь, в торжественном собраниии... 2 октября 1837 года, произнесенная профессором русской словесности Михаилом Максимовичем. Киев : В Университетской типографии, 1837. 21 с.
Максимович М.А. Письма о Киеве : от Максимовича к Погодину. Москва : Тип. М. П. Погодина, 1869. 90 с.
Максимович М. А. Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Ч. 1.Киев : В типографии Феофила Гликсберга.
Максимович М.А. Сказание о Межигорском монастыре. Киев : Тип. Федорова, 1865. 42 с.
Максимович М. Слово о полку Игореве, переведенное на нынешний русский язык / пер. Михаила Максимовича. Киев : В университетской типогр. (И. И. Завадского), 1879. 23 с.
Максимович М. А. Собрание сочинений М. А. Максимовича.Киев : Тип. М.П. Фрица, 1876. Т. 1 : Отдел исторический. VIII. 847 с.
Максимович М. А. Собрание сочинений М. А. Максимовича.Киев : Тип. М.П. Фрица, 1877.Т. 2 : Отделы: историко-топографический, археологический и этнографический. VII. 524 с., 2 л. ил.
Максимович М. А. Собрание сочинений М.А. Максимовича.Киев : Типогр. аренд. Е.Т. Керер, 1880. Т. 3 : Языкознание. История словесности. 745 с.
Максимович М. А. Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем.Москва : В Университетской типографии, 1834.Ч. 1 : кн. 1: Украинские думы ; кн. 2 : Песни козацкие былевые ; кн. 3 : Песни козацкие бытовые. XI. 180 с.
Украинец 1864 года, изданный Михаилом Максимовичем. Киев : В типографии И. и А. Давиденка, 1864. 40 с.

Література

Шип Н. А. Максимович Михайло Олександрович. Енциклопедія історії України : у 10 т. / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України ; ред. рада: В. М. Литвин (голова) та ін., редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ, 2009. Т. 6 : Ла–Мі. С. 460–462.
Бондар Л. С. Максимович Михайло Олександрович. Українська педагогіка в персоналіях : у двох кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. Київ, 2005. Кн. перша : Х–ХІХ ст. С. 276–283.
Д. Б-й. Максимовичъ Михаилъ Александровичъ. Энциклопедический словарь. Т. XVIII : Лопари–Малолетніе преступники / издатели: Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. СПб., 1896. С. 442–443.
Бойко Н. «Не покину, – поки згину, – мою Україну…» : історіографічний нарис життя і творчості М. О. Максимовича. Сміла : Тясмин, 2001. 176 с.

Перегляди: 824