Користувачам
Відкриті доступи до міжнародних повнотекстових електронних ресурсів
Дистанційне навчання
Галерея благодійників
Сайт університету
Зведений каталог 2024
Офіційний партнер
До 300-ліття села Вознесенського
ВОЗНЕСЕНСЬКОМУ 300 РОКІВ
Село Вознесенське, центр однойменної ОТГ, розташоване при річці Суха Згар за 16 км на північ від м. Золотоноша, є одним з найбільших сіл району. Хоча його історія і не знає надто гучних подій, все-таки вона по-своєму досить насичена і цікава.
Виникла осада 1724 року. Чужоземець на російській військовій службі, генерал-квартирмейстер Федір фон Штофель купив над річкою Суха Згар наділ землі і заснував на ньому поселення. З метою залучення людей у свої володіння власник вдався до надання тимчасових пільг – слобод: спершу поселенці були звільнені від повинностей та сплати податей. В «Генеральному слідстві про маєтності Переяславського полку» за 1729-30 роки зазначено: «Слобідкою над річкою Згар’ю – 15 дворів, – володіє іноземець… Штофель, по купчій».
Як засвідчують історичні документи, вже 1735 року в поселенні була зведена церква Вознесіння Господнього. З цього приводу єпископ Переяславський Арсеній Берло надав їй в дарунок антимінс. Церква мала неабияке значення для розвитку села. Адже вона була не лише релігійною установою та центром громадського життя села і округи, а й виконувала певні адміністративні функції.
Вперше поселення описово згадане як Cлобіка над Згар’ю. Проте місце-вий люд дуже швидко по прізвищу засновника надав селу наймення – Што-фелівка. З появою церкви осада отримала статус села, було змінено й назву по найменню церкви – Вознесенське. Одначе ще тривалий час обидві назви існували паралельно.
1751 року нащадки Штофеля продали село за «3000 рублів грошей» військовому товаришу Полтавського полку Дмитру Білусі. На 1752 рік у селі в 23 дворах проживало 62 родини підлеглих йому селян.
За версту вниз по річці виникла й інша осада – Згарська Осавульщина (перша письмова згадка за 1753 рік). Заснування її пов’язано з компанійським полковником Григорієм Гайворонським, то ж існувала ще й інша назва – Гайворонщина, а ще згодом, за словами Михайла Максимовича: «Єлисей Гайворонський (онук Григорія – авт.) надасть осаді чудове ім’я Пальміри». Як і вознесенці, її мешканці перебували в статусі посполитих і були прихожа-нами Вознесенської церкви.В подальшому розвиток обох поселень буде тісно пов’язанийміж собою спільним історичним шляхом та економічним розвитком, аж до повного їх злиття в одне ціле.
За матеріалами Генерального опису Малоросії в 1767 році у Вознесенському нараховувалося 49 дворів та 16 бездвірних хат. Населення складало 528 осіб (282 чоловіки та 246 жінок). З опису Київського намісництва 1781 р. відомо, що у селі було 96 дворів із населенням 392 мешканців (окрім 3-х церковників усі посполиті).
Влітку 1773 року щойно зведена і освячена будівля нової дерев’яної церкви згоріла дотла. Проте парафіянам вдалося врятувати церковне начиння. Розголос про втрату сакральної споруди дійшов до владної верхівки імперії. Відразу ж після втрати святині приступили до її відбудови. Одначе згідно з документами, церкву офіційно відкрито 1799 році «стараннями» нащадків Дмитра Білухи – майора Дмитра Андрійовича і підполковника Дмитра Петровича Білух-Кохановських.
З 1783 року селян остаточно закріпачено. Село жило рутинним життям.1833 року половина села, як посаг, перейшла у володіння Уляни Петрівни Білухи-Кохановської, дружини Олексія Васильовича Капніста – учасника декабристського руху, приятеля Тараса Григоровича Шевченка. З того часу село поділене навпіл – іншою частиною володів дійсний статський радник Михайло Андрійович Білуха-Кохановський.
1861 року скасовано кріпосне право. З впровадженням селянської реформи саме церкви стали центрами створень волостей на основі парафій. 1866 року створено Вознесенську волость. До неї входило 14 поселень округи. Пальмірі надано статус містечка. У Вознесенському створено дві, а у Пальмірі одну громаду самоуправління. На той час у Вознесенському нараховувалось 209 дворів з населенням 536 чоловіків та 605 жінок, людність Пальміри у 50 дворах становила 132 чоловіки та 143 жінки.
1883 року селян остаточно переведено на викуп землі. За рік перед тим, селяниактивно протестували проти впровадження положень грабіжницької реформи, для придушення заворушення влада губернського рівня вдалась до застосовування сили військовою командою.За результатами реформи у Вознесенському 154 селянські двори отримали 437 десятин, тоді як у селі та інших місцях Уляна Капніст мала 1606, Михайло Білуха-Кохановський 1900 десятин землі.
В 1885 році у Вознесенському проживало 1125 осіб у 205 дворах. В селі 2 заїзди, 2 лавки, вітряк, 2 олійниці, гуральня; в містечку Пальміра населення 360 осіб у 71 дворі, заїзд, вітряк, олійниця.
1870 року стараннями поміщиків Михайла Андрійовича Білухи-Кохановського і Олексія Васильовича Капніста та прихожан зведено нову дерев’яну церкву на новому погості. 1872 року золотоніським земством відкрито однокласне народне початкове училище. 1902 року в селі фіксується робота школи грамоти, згодом переформатованої в церковно-приходську. В 1909 обидві школи – земську і ЦПШ об’єднали під опікою земства. 1911 року у Вознесенському земством зведено нову кам’яну будівлю училища (споруда збереглася до нашого часу), а 1917 подібну будівлю зведено і в Пальмірі. У 1897 році земством відкрито медичний заклад – амбулаторію.
Дарунком долі стало прокладення повз село лінії залізниці, спочатку 1897 року вузькоколійки (Пирятин – Красне), а 1912 – ширококолійної (Бахмач–Одеса). Залізничну станцію назвали за найменуванням сусіднього містечка – Пальміра. Залізниця сприяла пожвавленню економічного життя.
Восени 1905 року у пальмірській економії Сабіни Гайворонської відбувся страйк найманих робітників з суто економічними вимогами. Поступок від «барині» не отримали, а організаторів – Миколу Трауцького та Івана Ворону (Заярного) заслали на 3 роки до Сибіру.
1908 року 541 десятина землі Гайворонських перейшла у володіння російських дворян графів Мусіних-Пушкіних. В час впровадження столипінської аграрної реформи 1909 року, Селянським поземельним банком викуплено земельний наділ близько 500 десятин спадкоємиці Білух-Кохановських – Надії Михайлівни Тарновської і надано в кредит дрібним власникам. Так на полях виникли 3 «столипінські» хутори. 1910-11 рр проведено межування, черезполосицю ліквідовано і нарізано відруби, утворено 3-ю Вознесенську («новоселицьку») громаду. 1912 р зі станції Пальміра двічі відправляли потяги з переселенцями до Сибіру в пошуках кращої долі.
За переписом 1910 року у селі Вознесенськомуналічувалося 283 двори з населенням 1598 жителів. Вознесенці володіли 631 десятиною землі. Отже на двір пересічно припадало 2,2 десятини. У селі налічувалося два заїзди, дві крамниці, 11вітряків, кузня, дві олійниці, гуральня. Вознесенське перебувало у статусі волосного центру з 24 громадами прилеглих населених пунктів. В Пальмірі проживало 650 осіб у 114 господарствах, які володіли 282 десяти-нами землі (пересічно припадало по 2,5 десятини). В містечку проходили базари по неділях та два річні ярмарки – 12 червня та 1 серпня.
Село Вознесенське являло собою однорядну забудову з кількома завулками і вигоном на правому березі звивистого русла річки. Натомість Пальміра мала планомірну забудову вуличного типу прямою лінією вздовж правого берега річки та вигонів з обох країв осади.
Восени 1917 року селяни розгромили маєток і спалили садибу Капністів, який мав успадкувати золотоніський предводитель дворянства, один з лідерів фракції октябристіву ІV-й Державній Думі – граф Дмитро Павлович Капніст. У вогні знищено велику бібліотеку, цінний сімейний архів, твори мистецтва . Парк і сад пізніше зрізали на дрова, а залишки садиби поступово розібрали по цеглині.
У січні 1918 року сталася перша спроба встановлення радянської влади червоногвардійцями, які прибули залізницею з Москви, Брянська та Люботи-на, що на Харківщині. З відновленням влади УНР, навесні селяни захопили та засіяли 300 десятин землі поміщиці Олександри Чичеріної (Капніст). За гетьманщини і німецької окупації для відшкодування збитків розграбованого маєтку на громаду села було накладено контрибуцію у розмірі 345 тисяч карбованців.
Місцеві жителі брали участь у подіях громадянської війни. 12 осіб влилися до Таращанського полку: Павло Іванченко – командир 2-го батальйону (загинув у 1918 році). 1919 року в час нетривалого перебування в селі денікінці повикидали зі школи українські книги та портрети Тараса Шевченка.
Наприкінці грудня 1919 року остаточно встановлено радянську владу. Проведено 1-й землеустрій (розділено поміщицьку землю), у 1920 році утворено Вознесенську сільську раду, до якої входило ще 2 села: Суха Згар(Каневщина) і Пальміра та 5 хуторів: Бурти, Гай, Гуляй Поле, Лимарський, Новоселиця і поселення при залізничній станції. Першим головою обрано учасника громадянської війни Тимофія Калашника. Вознесенське, як центр волості об’єднувало 20 населених пунктів, волосний революційний комітет очолив Трохим Степанчук. За ініціативою місцевих прихильників більшовиків село перейменовано на Луначарське. Назвапроіснувала років зо два, проте ця новація не прижилася і, з ліквідацією волостей (у 1923 році) повернулись до попереднього найменування. У Пальмірі, в колишній економії Мусіних-Пушкіних створено коммуну ім. Рози Люксембург.
За переписом 1926 року у Вознесенському зафіксовано 327 дворів , в яких проживало 1539 осіб (734 чоловіки і 805 жінок).
Навчальні заклади у Вознесенському та Пальмірі реформовано в початкові 4-класні школи. 1929 року Вознесенську школу переформатовано в 7-річну.
В роки НЕПу діяла сільськогосподарська кооперація (голова Трохим Сте-панчук). В середині 1920-х років уполях за станцією засновано селище ім. Петровського та Пальмірську агробазу. Селище і агробаза (згодом відділок «Каневщанський» драбівського бурякорадгоспу ім. А. Андрєєва) адміністра-тивно знаходились в межах Вознесенської сільської ради.
У 1929-30 роках в населених пунктах сільської ради утворено п’ять колгоспів. Проведено землеустрій: землю колгоспам надано «у вічне користування». Пальмірська комуна влилась в місцеву артіль. Біля залізничної станції виникли підприємства: хлібоприймальний пункт, машинно-тракторна станція, перевалочна база, лісосклад, бурякопункт, сінопункт. 1937 року в Пальмірі створено державну сортодільницю.
У 1934 році церкву ліквідовано. В час голодомору 1932-33-х років значних демографічних втрат у Вознесенському вдалось уникнути. Сталінські репресії не оминули село: по сільській раді в першу хвилю колективізації 1929-30 репресовано 10, а в час великого терору 1937-39 років – 21 особу.
Приплив працездатного населення і природній приріст зумовили швидке зростання кількості мешканців, що призвело до забудови кількох нових житлових масивів. З’явились нові вулиці, які з’єднали старе село з пристанційною забудовою. Села Вознесенське, Новоселиця і Пальміра злилися суцільною забудовою.
В часи ІІ світової війни Пальмірську МТС евакуйовано на схід. Село окуповано 21 вересня 1941 року. В час окупації на базі колгоспів працювали т. зв. «громадські двори», молодь примусово вивозили на роботи до Німеччини. Село звільнено 22 вересня 1943 року. Відступаючи загарбники спалили перевалку та хлібоприймальний пункт при залізничній станції, в селі магазин, а в Пальмірі колгоспні будівлі та школу заповнену зерном.
На фронт пішло 778 односельців,з яких 423 загинуло, 18 активістів розстріляно загарбниками в період окупації. На Братскій могилі 53-х загиблих бійців на території села в 1956 році встановлено пам’ятник, на вшанування загиблих односельців – ОбеліскСлави1964 року.
Мужність 365 фронтовиків (уродженців села і його мешканців) відзначено бойовими нагородами.
Орденом «Червоного Прапора» – Гілевич Давид Соломонович, Люблін Володимир Хацкелевич;
Орденом «Вітчизняної війни» І ст. – Бобилєв Іван Степанович, Гілевич Давид Соломонович, Люблін Володимир Хацкелевич, Нікель Леон Валентинович, Нор Павло Євтихійович;
Орденом «Вітчизняної війни» ІІ ст. – Гілевич Давид Соломонович,Гуйван Микола Мусійович, Коваленко Іван Леонтійович, Литовченко Володимир Петрович, Люблін Володимир Хацкелевич, Макаренко Яків Петрович, Петренко Опанас Максимович, Радіоненко Роман Гнатович, Симоненко Ольга Євдокимівна, Сіпко Микола Микитович, Удовенко Костянтин Іванович;
Орденом «Червоної Зірки» – Артюшенко Олексій Арсентійович, Базило Аркадій Васильович, Блізніцов Микола Борисович, Богма Федір Мефодійович, Буряк Юхим Іванович, Буценко Василь Пилипович, Ворона Петро Микитович, Гілевич Давид Соломонович, Гриценко Борис Григорович, Діхтяренко Андрій Павлович, Дудник Василь Юхимович, Іванов Олексій Михайлович (двічі), Іванченко Василь Степанович, Іщенко Микола Онисимо-вич, Калиненко Володимир Михайлович, Кир’яченко Іван Дмитрович, Кириченко Олександр Потапович, Коваленко Григорій Федорович, Косенко Григорій Федорович, Литовченко Володимир Петрович, Люблін Володимир Хацкелевич, Макаренко Микола Федорович, Макаренко Яків Петрович, Петренко Микола Кіндратович (двічі), Петренко Опанас Максимович, Приходько Федір Павлович, Радіоненко Роман Гнатович, Сенька Яків Петрович (двічі), Сігаєв Віктор Микитович, Сухов Яків Васильович, Тополенко Євгеній Ілліч,Ясир Борис Гаврилович;
Орденом «Слави» ІІ ст. – Зубань Василь Федотович;
Орденом «Слави» ІІІ ст. д – Богма Федір Мефодійович, Герасимов Ілля Васильович, Дробот Микола Григорович, Заболотний Павло Григорович, Зубань Василь Федотович, Зубаньов Віктор Андрійович,Кухаренко Михайло Йосипович, Макаровський Микола Григорович, Пандас Андрій Венедиктович, Підкалюк Микола Олексійович, Римаренко В. П., Сіпко Микола Микитович.
Ще понад 40 вознесенців відзначені медаллю «За відвагу».
Нікель Леон Валентинович відзначений польськими Орденами – «Золотим Хрестом Заслуги», двома «Срібними Хрестами Заслуги» та «Хрестом Грюнвальда».
1945 року Вознесенську школу переформатовано в 10-річну: перший випуск відбувся 1947 року.
1950 року колгоспи Вознесенської сільської ради об’днано в один – «Червоний Прапор», за яким було закріплено 3,1 тис. га с/г угідь, в т. ч. 2,8 тисяч га орної землі. Центральна садиба знаходилась у Вознесенському, господарства прилеглих селищ стали виробничими підрозділами. Господарство спеціалізувалося на відгодівлі молодняка ВРХ.
1958 року Новоселицю (яка з в роки колективізації з розряду хуторів пере-форматована в село) і Пальміру приєднано до Вознесенського. За переписом 1959 року в селі нараховувалось 1944 жителі.
1962 р. радгосп «Каневщанський став самостійною виробничою одиницею, до нього від Велико-Хутірської сільської ради передано малолюдне селище Роздол, з перепідпорядкуванням його Вознесенській сільській раді.
Найвищого розвитку Вознесенське набуло в роки т. зв. розвиненого соціалізму. Проводилося значне соціально-культурне будівництво: 1959 року відкрито дільничну лікарню на 25 ліжок, 1960 року збудовано Будинок культури на 400 місць,запрацювало відділення зв’язку. 1962 року збудовано нове приміщення медамбулаторії, а згодом і нове приміщення пологового будинку (до того діяв т. зв. «колгоспний пологовий будинок»),в селі працювала швейна майстерня. В 1965 село повністю електрифіковано і радіофіковано.
До 1964 року у Вознесенському діяла середня (541 учень) та 2 початкові школи і 2початкових у підпорядкованих селищах, по тому їх об’єднали (понад 730учнів). У 1969р. відкрили двері дві нові типові будівлі шкіл, частина учнів перейшла у новостворену Пальмірську середню школу при селищі цукрозаводу:в подальшому в обох школах навчалося 940 учнів. Станом на 1972 рік фонд сільської бібліотека нараховував 11,3 тисяч книг.Населення по сільській раді стрімко зростало і налічувало 4227 осіб. 7 партійних організацій об’єднували 207 комуністів, 5 комсомольських – 154 члени ВЛКСМ.
Село мало солідний економічний потенціал. В межах сільської ради розміщалися хлібоприймальне підприємство («Заготзерно»), відділення Сільгосптехніки (перед тим з 1958 року РТС), овочева перевалка, хлібопекарня (працювала в1965-73рр), цегельний завод, паливний склад, залізнична станція та філіали інших підприємств при ній. У 1965-70-х на площі 65 га збудовано високомеханізований цукровий завод здатний переробляти 3 тисячі тон буряків на добу, виробляти на рік 53 тисяч тон цукру: після реконструкції велетня, виробнича потужність подвоїлась. Одночасно на 35 га збудовано робітниче селище (понад 500 квартир) з повним набором соціальної інфраструктури. В аграрному секторі працювали колгосп, радгосп, сортодільниця, міжгосподарське підприємство з виробництва м’яса.
Підприємства та с/г господарства на території сільської ради демонстрували вагомі досягнення. За самовіддану працю і високі виробничі показники трудівники, як аграрії так і робітники підприємств відзначені високими урядовими нагородами – Орденами й медалями.
«Орденом Леніна» – Микола Миколайович Дробот, Марія Миколаївна Минченко, Григорій Юхимович Скороход (к-п «Червоний Прапор»);
Орденом «Трудового Червоного Прапора» –Ганна Павлівна Ворона,Софія Іванівна Діхтяренко, Іван Олександрович Дробот,Борис Олексійович Карпич,Марфа Антонівна Литвиненко, Ніна Андріївна Макаренко, Марія Миколаївна Минченко, Іван Павлович Овчаренко, Опанас Максимович Петренко, Василь Миколайович Симоненко (к-п «Червоний Прапор»); Юрій Порфирович Бондаренко, Віктор Петрович Волков, Юрій Кузьмович Воліченко, Марія Гівівна Зайцева, Зінаїда Іванівна Литвиненко, Петро Климович Назаренко (Пальмірський цукровий завод); Іван Степанович Бобильов,Микола Макарович Кир’яченко (Пальмірське РТП);
Орденом «Знак Пошани»: Григорій Григорович Горьовий, Ганна Іванівна Діхтяренко, Наталія Захарівна Дробна, Леонід Петрович Дробот, Микола Миколайович Дробот, Михайло Олександрович Дробот, Надія Федорівна Заболотна, Михайло Іванович Коваленко, Ольга Прохорівна Кононенко,Лаврентій Йосипович Маштапа, Григорій Юхимович Скороход,Микола ВікторовичЧайка (к-п «Червоний Прапор»);Вадим Порфирович Вивальнюк, Михайло Степанович Возний, Михайло Миколайович Черненко,Марія Гівівна Зайцева, Віктор Дмитрович Курило, Лідія Антонівна Нудьга, Іван Сидорович Чуба (Пальмірський цукровий завод); Іван Степанович Бобильов, Станіслав Васильович Бузирьов, Микола Макарович Кир’яченко, Строкань Василь Тихонович, (Пальмірське РТП);Хабло Анатолій Олексійович (Заготзерно); Іван Іванович Костогриз (вчитель Вознесенської школи);
Орденом «Трудової Слави» ІІ та ІІІ ст. Степан Степанович Герасименко(Пальмірське РТП), ІІІ ст. Ніна Андріївна Макаренко,Семен Панасович Разінкін (к-п «Червоний Прапор»); Петро Іванович Заруба, Гри-горій Миколайович Гринько, Іван Григорович Маршук, Іван Пилипович Шкіль,Антон Петрович Коляда, Ганна Михайлівна Косенко,Михайло Іванович Поляков, Валентина Федорівна Полякова,Олександр Іванович Пономаренко(Пальмірський цукровий завод).
Удостоєні почесного звання Заслужений працівник промисловості УРСР цукровики Юхим Данилович Шмагайло (обирався депутатом районної та обласної рад) та Віра Григорівна Курятник.
В селі працювало дві середні школи, два дитячих садочки (перед тим троє дит’ясел), два будинки культури з бібліотеками, радіовузол, два відділення зв’язку, амбулаторія, пологовий будинок, новозведена1975 року дільнична лікарня, два аптечні пункти, ощадна каса, мережа закладів торгівлі. Практично всі вулиці (загальною протяжністю близько 25 км)покриті твердим покриттям. Село зв’язане шосейними дорогами з райцентром та ближніми селами.
Упродовж 27 років місцеву сільську раду очолював фронтовик, кавалер орденів Яків Петрович Макаренко.
1977 року селищу радгоспу «Канещанського» надано найменування –Привітне, 1989 р. його виокремлено в окрему сільську раду. 2003 року селище цукрового заводу виокремлено в окремий населений пункт – Пальміра в межах Вознесенскої сільської ради.
В перші десятиліття після розпаду СРСР працювали сільськогосподарські підприємства СТОВ «Вознесенське», дочірне підприємство Золотоніського маслоробного комбінату, СТОВ «Пальміра»,ВАТ «Пальміра-цукор» філіалгрупи компаній «Розгуляй-Укррос» (1992-2017),Пальмірський цегельний завод, Паливний склад «Черкаської енергетичної бази».
У 1996 році по Вознесенській сільській раді 1822 двори, 4280 населення.
Складні часи переживає Вознесенське нині. Деякі підприємства, які були створені і стабільно працювали при плановій економіці не витримавши стихії економіки ринкової, припинили своє існування, інші скоротили своє виробництво або перепрофілювались. Найтяжчою є втрата цукрового заводу – лідера в своїй галузі, який припинив роботу 2013 року. З цієї причини відчутно проявляється неповна зайнятість населення.
На сьогодні на території села продовжують працювати: ВАТ «Пальмірське ремонтно-транспортне підприємство», хлібоприймальний пункт (виробничий підрозділ золотоніського ВАТ «Златодар»); с/г підприємство «Пальміра відгодівля», Золотоніська сортовипробувальна станція, фермерські господарства, функціонує залізнична станція. В роки незалежності став до ладу філіал потужного зернотрейдера «Нібулон», працює агрохолдинг Кернел, нещодавно компанією ТОВ-Транс зведено сучасний виробничий об’єкт з просушування товарного зерна.
У Вознесенському та Пальмірі діють два навчальні заклади середньої освіти (у Вознесенській школі створена етнографічна експозиція в кімнаті-музеї), дитячий садок, два будинки культури з бібліотеками, фельдшерсько-акушерський пункт, амбулаторія загальної практики сімейної медицини, будинок ветеранів. В селі є облаштований стадіон та спортмайданчики. Працюють заклади торгівлі (в т. ч. приватні). За роки незалежності село газифіковано.
Загальна площа села – 627 га, в ньому 20 вулиць і 10 провулків.2008 р.т у Вознесенському налічувалося 1264 господарства з населенням 2401 особа. 2013 року населення по сільській раді становило 3947 осіб.В останні десятиліття проявляється стійка тенденція до погіршення демографічної ситуації.
2020 року створено Вознесенську об’єднану територіальну громаду, до якої увійшли населені пункти чотирьох прилеглих старостинських округів: Богуславецького, Вознесенського, Привітненського, Синьооківського (4 села та 3селища).
Уродженцями села є: Кесар Білиловський(1859-1934)– поет, перекладач, публіцист; Валентина Борисівна Сафронова– депутат ВР УРСР 10 та 11 скликань; Петро Іванович Коваленко – доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України;Павло Васильович Овчаренко,Станіслав Васильович Іванченко,В. С. Шепель,Сергій Вікторович Марченко – кандидати технічних наук; Володимир Антонович Кононенко,Любов Миколаївна Стельмах (Діхтяренко), Руслан Вікторович Тихенко– заслужені економісти; Валерій Миколайович Дудник – заслужений артист України; Леся Дмитрівна Бас – кандидат історичних наук; Інна Олексіївна Кошова – кандидат філологічних наук; Віктор Володимирович Блажеєв – кандидат юридичних наук; Микола Миколайович Барчан – кандидат військових нау,Іван Олександрович Макаренко – заслужений працівник с/г .
Військовими відзнаками – орденом «За службу Батьківщині у збройних силах СРСР» ІІта ІІІ ст. нагороджено капітана І рангу Анатолія Васильовича Дудника; ІІІ ст. авіатора Колотила Миколу Миколайовича; орденом «Черво-ної Зірки» (двічі) майора Зорю Михайла Федоровича, воїна-інтернаціоналіста Миколу Івановича Ясира (1981 р. посмертно).
Тривалий час дільничну лікарню очолював заслужений лікар України Володимир Михайлович Потапенко. У Вознесенській школіпрацювала заслужений вчитель УРСР Єфросинія Іванівна Михайлик, нині в ній працює заслужений вчитель України Володимир Миколайович Макаренко.
З села вийшла плеяда працівників на відповідальних посадах: Кочерга Олександр Борисович тривалий час працював заступником завідуючого відділом юстиції Черкаського облвиконкому, заступником завідувача відділу з питань звернень громадян до Верховної Ради України; Василенко Анатолій Степанович перебував на посаді командира ескадрилії Державіапідприємства України, що обслуговує Державне управління справами Президента України; А. М. Бакум працював заступником начальника Черкаського обласного управління праці і соціального захисту.Відповідальні керівні посади районного рівня обіймали: Шкрьобка Анатолій Іванович – заступник голови Золотоніської райради 2-х скликань, депутат райради 5 скликань; Степанчук Петро Миколайович – заступник директора Золотоніського плодоконсервного заводу, начальник Золотоніської екологічної інспекції; Циганник Віра Іванівна – зав. секретар по роботі з документами виконкому Золотоніської райради, потім райдерж-адміністрації; Василенко Лариса Іванівна – голова Золотоніського районного казначейства.
Віруючі є прихожанами трьох християнських конфесій: Української право-славної церкви (МП), Православної Церкви України, з нетрадиційних вірувань є община євангельських християн баптистів. Дві останні мають пристосовані приміщення.
Біля села знаходяться кургани епохи бронзи.
Наразі, як і у всій країні, ситуація ускладнилась російською агресією. Вознесенці – гідні нащадки своїх пращурів,не обирали війну але прийняли бій, вписуючи героїчну сторінку в історію країни і села. Ціною власного життя відстоювали свободу і незалежність України: Хорошковський В’ячеслав Дмитрович, Жиденко Василь Григорович, Дерев’янко Олександр Анатолійович, Онищенко Юрій Володимирович, Чорнобай Ігор Михайлович, Смірнов Сергій Олександрович, Правда Сергій Ігорович, Хабло Олексій Вікторович, Назаренко Євгеній Валерійович, Ажнакін Сергій Сергійович, Юрченко Андрій Анатолійович, Кондрашов Сергій Сергійович.
Як видно, село Вознесенське зберегло свою назву, має свою неповторну долю, свій пройдений шлях. Його минуле цікаве і насичене, з багатим історико-культурним надбанням. Є чим пишатися, є і про що пожалкувати. А знання місцевої історії зумовлюють зовсім інший погляд на звичні речі.
За три століття у селі змінилося не одне покоління.І нині Вознесенське– давнє і водночас молоде, торує шлях у майбутнє!
*Перелік осіб удостоєних державних нагород подано за напрацюванням Володимира Миколайовича Денисенка.
Беручи до уваги те, що найменування села пов’язано з євангельською подією – Вознесіння Господнього і має виразне духовне наповнення, було б доречним оприлюднити цей допис до традиційного дня храмового свята села. Такий день – Вознесіння у 2024 році припадає на четвер 13 червня.
Член НСКУ Василь Колісник.
Майданчик в центрі села
Територіальний центр об’єднаної громади
Обеліск Слави, Братська могила
Сільський Будинок культури
Вознесенська загальноосвітня школа
Залізнична станція Пальміра
Пальмірський цукровий завод1976 р. (нині демонтовано)
*Фото надано Володимиром Сергійовичем Чорнобаєм
Алея Слави
Стела на в’їзді в село
Член НСКУ Василь Колісник
Беручи до уваги те, що найменування села пов’язано з євангельською подією – Вознесіння Господнього і має духовне наповнення, було б доречним оприлюднити цей допис до традиційного дня храмового свята села Вознесенського. Такий день у 2024 році припадає на четвер 13 червня.
СЕМЕН КУНИЦЯ У НАРОДНІЙ ПАМ’ЯТІ
16 березня 2024 року виповнюється 110 років від дня народження нашого земляка Героя Радянського Союзу Семена Андрійовича Куниці (1914 – 1941). Дата більш ніж символічна, і коли б не російсько-українська війна, напевне, ми відзначали б її зовсім по-іншому, віддаючи почесті одному з героїв Другої світової і учаснику оборони Одеси. Але нинішня війна, яка триває в Україні вже десять років, затьмарила собою подвиги минулих поколінь наших співвітчизників і земляків, відсунувши їх на другий план... Читати далі
ВОЗНЕСЕНСЬКЕ: ПОДІЇ 250-РІЧНОЇ ДАВНИНИ «Справа про згорілу церкву села Вознесенського 1773 року»
19 серпня 1773 року в Переяславську консисторію від Золотоніського духовного правління подано донесення на розгляд про те, що від священика села Вознесенського Стефана Іванова та управителя прапорщика Мирона Хвастова, надійшло повідомлення, в якому сповіщалось, що новозбудована коштом власника села бунчукового товариша Дмитра Білухи і освячена 13 липня приходська церква Вознесіння Господнього 15 серпня того ж року згоріла вщент. Донесення підписали священики Золотоніської протопопії Євтих Іванецький та Даміан Максимович... Читати далі
