Михайло Максимович — людина-академія

Сьогодні минає 220 років від дня народження духовного велета й нашого знаменитого краянина, ім’я якого з гордістю носить наукова бібліотека Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Михайла Максимовича.

Михайло Олександрович Максимович… Одна із найяскравіших постатей української інтелектуальної історії. Він справедливо титулований людиною-академією, бо й насправді важко віднайти ту науково-творчу галузь, в якій великий українець не залишив би свого рельєфного сліду. Український учений-енциклопедист (природознавець, філософ, історик, археолог, архівознавець, краєзнавець, етнограф, фольклорист, лінгвіст, літературознавець), поет, публіцист, педагог, професор, перший ректор університету Св. Володимира, громадський діяч і один із перших провідників української ідеї.

Наука відкриває тим, хто їй служить, грандіозні перспективи.

Л. Пастер

Штрихи до життєпису

Великий подвижник духовності народився 3 (15) вересня 1804 р. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. На нинішніх мапах уже не віднайти його родинного хутора: сьогодні це просто окраїнний і вже безлюдний куток с. Богуславець на Золотоніщині. Михайло зростав у родині дрібнопомісних дворян із козацьким корінням; його батько – Олександр Іванович працював суддею, а мати – Гликерія Федорівна (в дівоцтві – Тимківська) опікувалася веденням домашнього господарства та вихованням дітей. Принагідно зазначимо, що всі 5 рідних дядьків майбутнього вченого (Тимківські) стали відомими людьми: Ілля – вчений-освітянин, один із фундаторів Харківського університету, директор Новгород-Сіверської гімназії, Роман – філолог, професор, Іван – законотворець і перекладач, Василь – державний діяч, поет і перекладач, Єгор – дипломат, учений-синолог. Усі вони мали неабиякий уплив на життєве становлення свого талановитого племінника.

Михайло навчався в початковій школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі (м. Золотоноша), а потім у Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчив у 1819 р. з блискучими результатами. А вищу освіту здобув на словесному й природничому відділеннях філософського, потім і медичного факультетів Московського університету. Від 1826 р. обіймав посаду директора ботанічного саду університету і саме тоді й захистив магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». У 1833 р. отримав вчене звання ординарного професора, завідував кафедрою ботаніки Московського університету.

У 1834 р. повернувся в Україну, до Києва: його призначили ректором Імператорського університету Св. Володимира, який вченому довелося розбудовувати буквально з нуля. Одночасно він ще й виконував обов’язки попечителя Київського учбового округу.

Одначе через поганий стан здоров’я вже наступного року М. Максимович пішов у відставку, залишившись професором кафедри словесності. У 1837 р. упродовж року був деканом філософського факультету створеного ним університету й деякий час очолював кафедру словесності. Зрештою, з причин незгоди з освітньою політикою царизму та частих нападів хвороби він остаточно припинив викладацьку діяльність.

Вчений оселився разом зі своєю дружиною Марією Василівною (Товбич) у нім же заснованому помісті Михайлова Гора Золотоніського повіту й зосередився на науково-творчій діяльності. Він неодноразово намагався повернутися до активної науково-академічної роботи в офіційних установах, одначе імператорське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів ученого, зашкодило цьому.

Упродовж життя наш земляк підтримував особисті й творчі зв’язки з Т. Шевченком, М. Гоголем, О. Бодянським, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем, П. Шафариком та ін. Помер 10 (22) листопада 1873 р. на х. Михайлова Гора, там і похований.

Творча спадщина

М. Максимович є визнаним вченим-енциклопедистом, котрий залишив потужну спадщину в різних наукових галузях. Він став автором понад 260 наукових праць, присвячених проблемам природознавства, фізики, філософії, історії, археології, краєзнавства, філології, етнографії, фольклористики тощо. Окрім прижиттєвих публікацій його твори побачили світ після його смерті у трьох фундаментальних томах (1976 – 1880 рр.). Вчений висунув і обґрунтував багато оригінальних наукових ідей, започаткував низку нових напрямів розвитку вітчизняної науки.

Його вважають одним із перших еволюціоністів української науки, який утверджував ідеї розвитку, а також єдності й взаємозалежності природних явищ. Досліджуючи природу і заглиблюючись в сутність явищ, учений розвивав думку про матеріальність світу, об’єктивний характер законів природи.

Для вивчення флори вів багатогранні польові дослідження в Центральній Росії й на Кавказі, зібрав сотні зразків рослинності. Пріоритетним напрямом природознавчих досліджень стала ботаніка, в цій царині вченим було опубліковано низку наукових праць, зокрема: «Про системи рослинного царства», «Основи ботаніки» та ін. Книга з ботаніки стала підручником для студентів як російських, так і європейських університетів. Є всі підстави називати М. Максимовича фундатором вітчизняної ботаніки.

Поряд з цим він вивчав і проблеми зоології («Головні основи зоології або науки про тварин») та загальної біології й довкілля («Роздуми про природу»). Взірцем науково-популярного видання для широкого загалу стала його «Книга Наума про великий Божий світ», що узагальнює виклад світобудови від її першоджерел, яка витримала 11 видань. М. Максимович виступив новатором у створенні вітчизняних ботанічних термінів, вивченні обміну речовин, клітинної будови живих організмів, еволюції фауни, встановленні причинно-наслідкових зв’язків перебігу природних явищ тощо. Цікавився мінералогією, збирав зразки порід, провів їхні описи. Науковий доробок М. Максимовича у царині природознавства загалом репрезентований 4 книгами, 96 статтями й 8 популярними виданнями.

М. С. Грушевський справедливо вважав М. Максимовича одним із творців української історіографії. Його історієписання базувалося на романтизмі з акцентами на творчу уяву, інтуїтивне й чуттєве співпереживання, персоніфікацію подій. Не ставлячи за мету створення цілісної історії України, він досліджував її окремі періоди, епізоди, персоналії, регіональну специфіку, зосередившись зокрема на києворуській добі та критиці норманської теорії М. Погодіна, історії козацтва й Хмельниччини, перебігу Коліївщини та ін.
Одним із перших М. Максимович обґрунтував загальну концепцію історії України, розглядав Київську Русь як праукраїнську державу (праці «Історичні замітки», «Звідки йде руська земля» «Про уявне запустіння України в нашестя Батия» та ін.). Учений відстоював думку про генетичний зв'язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України й саме йому належить пріоритет у створенні теорії генези української нації. Плідно працював і в царині історичної персоналістики (С. Наливайко, П. Сагайдачний, Б. Хмельницький та ін.).

М. Максимович залишив свій слід в археології, зокрема віднайшов та створив систематичний опис 44 бронзових та мідних наконечників стріл. Уперше застосував у археологічних дослідженнях метод типології («Українські стріли найдавніших часів»). На Михайловій Горі він виявив і описав скарб польських монет XVII ст., а відтак залишив свій слід і в нумізматиці.

Вчений знаходився й біля першоджерел вітчизняної археографії, займаючись збиранням, систематизацією та публікацією давніх актів, літописів та хронік (документи Софійського собору, Києво-Печерської лаври, Луцького братства та ін.), сприяв діяльності відповідних товариств і комісій. Учений відстоював критичний метод опрацювання джерел, а серед його джерелознавчих праць найбільш відомими стали «Відомості про південноруські літописи», «Відомості про літопис Григорія Граб’янки» та ін.

М. Максимович заклав підґрунтя українського історичного краєзнавства, в цій царині опубліковано 50 його статей з історії понад 130 поселень України. Серед них – «Волинь до XI ст», «Огляд старого Києва», «Нариси Києва», «Бубнівська сотня» та ін. Наполегливо вивчав історію рідних місць, зокрема, Золотоніщини, Чигиринщини, Канівщини, подав тлумачення багатьох ойконімів, гідронімів, мікротопонімів, плідно працював у галузі антропоніміки.

Перу М. Максимовичу належить низка глибоких лінгвістичних досліджень (напр. «Про значення й походження слова», «Начала руської філології» та ін.). У гострій дискусії з представниками імперської лінгвістики (зокрема М. Погодіним, який стверджував, що українськомовне населення начебто прийшло на Наддніпрянщину із Галичини, Волині й Поділля) наполегливо й послідовно відстоював ідею автохтонності, оригінальності й самодостатності української мови, досліджував її лексичні, морфологічні й фонетичні особливості («Думки про малоросійську мову та її правопис», «Філологічні листи до М. П. Погодіна», «Листи-відповіді до нього ж»). Звертаючись до мовознавчої історії, особливу увагу приділяв давньоруській словесності, вивчаючи її в бібліографічному аспекті («Історія давньої руської словесності», «Книжкова старовина південноруська» та ін.). Вчений переконливо довів хибність думки про тотожність давньоруської й церковнослов'янської мов.

М. Максимович виклав авторський етимологічний правопис, названий «максимовічивкою», який, одначе, поширення не дістав. Працював і в царині діалектології, зокрема провів наукову класифікацію та визначив диференційні риси окремих діалектів української мови («Критико-історичне дослідження про руську мову»).

Учений залишив глибокий слід у літературознавстві, глибоко дослідивши пам’ятки давньоруської літератури, зокрема, «Слово о полку Ігоревім» («Пісня про полк Ігоревий», «До пояснення й історії Слова о полку Ігоревім»). Йому належить і поетичний переклад українською цієї знаменитої пам’ятки давньої літератури.

М. Максимович відомий і як талановитий творець літературного слова. Його перу належать десятки поетичних творів громадянської та інтимної лірики (напр., «На смерть Шевченка», «Не покину, поки згину» та ін.). Опубліковано також його казки «Веселі злидні», «Марко багатий», «Снігуронька».

Наш іменитий земляк по праву вважається зачинателем української етнографії. Він уважно спостерігав за повсякденним життям народу, зробив спробу подати суцільну панораму національно-етнографічного побуту з життя українського села. Цьому присвячено об’ємну народознавчу працю М. Максимовича «Дні та місяці українського селянина», структурні частини якої відображають цикл пір року: «Весна», «Влітку», «Восени», «Взимку». Тут вчений детально змалював народні обряди залежно від пори року. При цьому відлік річного циклу розпочинає не з Різдва, а від початку весняних робіт, бо це традиційний початок року в українському календарі. Багато працював і в царині дослідження побуту й звичаїв українського козацтва.

Виданням у 1827 р. своєї книги «Малоросійські пісні» М. Максимович започаткував українську фольклористику. Він поставив та вирішив низку проблем: 1) відбір і систематизація пісенного матеріалу; 2) порівняльний аналіз пісень із врахуванням психологічних характеристик; 3) розгляд питань українського правопису; 4) аналіз термінологічних аспектів. Продовжив цю роботу виданням у 1834 р. збірника «Українські народні пісні» (у 3 кн.) та в 1849 – «Збірника українських пісень». Учений вважав народні пісні найвищим досягненням українського фольклору.

Громадська діяльність, визнання й ушанування пам’яті

М. Максимович активно займався видавничою діяльністю. У 1830 – 1834 рр. він видавав літературний альманах «Денниця (3 випуски), на сторінках якого публікувалися твори тогочасних майстрів слова. Він став редактором-видавцем збірників «Киянин» (1840 – 1841 рр.), «Українець» (1859, 1864 рр.), публікував там свої статті й рецензії.
Учений вів активну громадську роботу, співпрацював у Тимчасовій комісії для розбору давніх актів при Київському, Волинському, Подільському генерал-губернаторствах. Був діяльним членом багатьох наукових товариств.

Двічі поспіль М. Максимович обирався гласним Золотоніського повітового земства, брав активну участь у роботі особливої комісії з улаштування земських шкіл у повіті, комісії з розвитку медичних закладів, а також комітету зі складання топографічного опису доріг і гребель. А ще вчений виступив одним з ініціаторів встановлення в Києві пам’ятника Б. Хмельницькому.

М. Максимович мав цивільний чин статського радника, а в 1837 р. за видатні заслуги в галузі науки та освіти нагороджений орденом Св. Володимира 4-го ст. Вчений був обраний членом-кореспондентом РАН, почесним доктором слов’янської філології та почесним членом Київського, Московського, Петербурзького університетів, низки наукових товариств.

У радянську добу постать М. Максимовича та його творчість замовчувалися й лише за незалежної України це ім’я було повернуто із забуття. Проводяться наукові конференції з вивчення наукової спадщини, максимовичівські читання, перевидано його твори тощо. Вулиці М. Максимовича з’явилися в Києві, Львові, Дніпрі, Черкасах, Чернівцях, Золотоноші та інших містах. Ім’я вченого носять наукові бібліотеки Київського національного ім. Тараса Шевченка та Черкаського національного ім. Богдана Хмельницького, школа в Богуславці (тут розгорнута експозиція музею М. Максимовича). На фасадах КНУ ім. Т. Шевченка та наукової бібліотеки ЧНУ встановлені меморіальні дошки вченому. Окрім цього випущені ювілейна монета та марка на його честь, а Черкаською обласною організацією НСКУ запроваджена краєзнавча премія ім. М. Максимовича. Утім нові кроки пошанування духовного подвигу людини-академії ще попереду.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича,
лауреат краєзнавчої премії ім. М. Максимовича
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького