ФУНДАТОР ВІТЧИЗНЯНОЇ ІНДОЛОГІЇ

У плеяді найзнаменитіших українських вчених ХХ століття чільне місце посідає академік Олексій Петрович Баранников, який зажив світової слави як фундатор і перший керівник наукової школи індологів. Цими днями минуло 135 років від дня народження цього видатного науковця, який є нашим земляком із Лівобережної Черкащини.

До вершин лінгвістики

Майбутній духовнотворець народився 21 (9 за ст. стилем) березня 1890 р., а його рідними пенатами стало повітове місто Золотоноша (тоді Полтавської губернії). Хлопець зростав у багатодітній родині теслі, яка потерпала від матеріальних нестатків. У числі найкращих учнів закінчив церковно-парафіяльну школу та повітове училище й мав твердий намір продовжити освіту. Одначе така перспектива виявилася доволі проблемною через відсутність у батьків необхідних коштів. Вихід було знайдено в екстернатній формі навчання, й відтак юнакові вдалося закінчити спочатку Золотоніську прогімназію, а потім і Черкаську класичну гімназію (1910 р.). Після цього Олексій подався до Києва, де вступив на історико-філологічний факультет Університету св. Володимира. Попри неймовірні труднощі студентського виживання, хлопець за чотири роки навчання устиг успішно опанувати освітні програми аж трьох відділів факультету (східного, слов’яно-російського й германського). На навчання й прожиття заробляв репетиторством, при цьому ще й допомагав грошима своїм старшим сестрам Катерині та Олександрі.

Уже в університеті Олексій грунтовно зайнявся вивченням мов, зокрема опанув латину і старогрецьку, європейські мови, але особливо зацікавився вивченням санскриту й нових індійських мов. Він став одним із найталановитіших учнів індолога Фрідріха Кнауера – послідовника корифея-сходознавця Л. Шредера. Уже в студентські роки наш земляк розпочав свою дослідницьку діяльність у царині східних мов. Повний університетський курс закінчив у воєнному 1914 р. і, як найкращий випускник, був залишений для викладацької роботи у своїй almamater.

У 1916 – 1917 рр. О. Баранников викладав на Вищих педагогічних курсах при Академії педагогічних наук. У буремному 1919 р. доля закинула його в далеку Самару, де він упродовж трьох років працював у місцевому університеті.  У 1921 р. Олексій опинився в Петрограді, де учив студентів східних мов, завідував кафедрою, проводив багатогранну дослідницьку роботу в галузях лінгвістики та літературознавства. 1935 рік ознаменувався присудженням вченому наукового ступеня кандидата філологічних наук. Слід підкреслити, що це сталося без офіційної процедури захисту дисертації, адже наукових здобутки науковця були достатньо переконливими й вагомими. Згодом він отримав і вчене звання професора.

Науковий доробок

Уже від 1934 р. О. Баранников став науковим співробітником Інституту сходознавства АН СРСР, згодом завідував його відділенням. З огляду на унікальні наукові заслуги його в 1938 р. було призначено директором цієї поважної академічної установи, цю авторитетну посаду наш земляк обіймав упродовж трьох років. Після Другої світової війни, аж до своєї смерті, він був незмінним завідувачем сектору індійської філології Інституту сходознавства (1946 – 1952).

Саме О. П. Баранников запровадив у вітчизняній індології вивчення групи індійських мов: гінді, урду, бенгалі, маратті, пенджабі. У його науковому доробку – понад 250 грунтовних дослідницьких праць із лінгвістики та літературознавства, етнології. У колі його науково-творчих інтересів пріорітети були віддані давній та новоіндійській літературі й мові. Серед найвідоміших праць індолога – «Коротка граматика хіндустани (урду)» (1926), «Короткий курс літератури урду» (1930), «Гіндустані / урду, гінді» (1934), «Флексія й аналіз у новоіндуських мовах» (1949) та ін.

Олексій Петрович став відомим і завдяки своїм майстерним перекладам із індійської. Зокрема, він переклав з гінді (російською) відомі літературні пам’ятки «Гіреш Сягар» і «Рамаяна». Саме йому належать і перші в європейській літературі переклади українською мовою новоіндійських оповідань («Саут» П. Чандри та «Ганготрі» А. Ахмета).

Професор О. Баранников чимало зробив для вивчення мови, побуту та фольклору ромів, науково обгрунтував існування українських діалектів ромської мови. Зокрема, його перу належать грунтовні праці «Українські роми», «Українські та південно-російські ромські діалекти» та ін., у яких він одначе висунув доволі дискусійні й контроверсійні положення (наприклад, про тотальну кримінальність сучасних йому ромів та відповідні мотиви їхнього фольклору). Предметом дослідження вченого став також і тюремний жаргон. Унікальні наукові заслуги Олексія Баранникова були відзначені почесним академіка АН СРСР (1939 р.) та державними нагородами.

Олексій Петрович був одружений з відомою лінгвісткою Ольгою Ніконовою. Стопами свого іменитого батька пішов Петро Баранников (1925 – 2007) – знаний індолог. Донька Баранникових Ірина (1926 – 2017) присвятила своє життя іхтіології.

Земне життя наукового достойника завершилося 4 вересня 1952 р. у віці 62 роки. Місцем його останнього спочинку стало Комарове (біля Санкт-Петербурга). На скромному надгробку викарбувано слова його духовного предтечі, індійця Туслі Даса «Хай буде доброму добро».

На Черкащині шанують пам’ять про свого видатного земляка. Його ім’ям названа одна із вулиць міста Золотоноша, а на будинку, де він мешкав, встановлено меморіальну дошку. У Золотоніському краєзнавчому музеї є тематичний куточок, присвячений ученому. Звісно, знають і пам’ятають нашого земляка і в далекій Індії, на вивчення мови й культури якої О. Баранников поклав своє життя…

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ