УСЛАВЛЕНИЙ ЛЬОТЧИК-АС

За нашими підрахунками всього лише 57 військових льотчиків періоду німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр. стали двічі Героями Радянського Союзу, й серед них – 13 українців. Почесне місце в цій славній когорті крилатих богатирів належить і нашому земляку Івану Никифоровичу Степаненку. Цьогорічними квітневими днями виповнилося 105 років від дня його народження, отож є чільна нагода нагадати читачам про його славний бойовий шлях…

Непросте становлення

Майбутній герой війни народився 13 квітня 1920 р., а його рідними пенатами стало надсупійське село з козацьким минулим і екзотичною назвою Нехайки (Драбівщина). Свого часу в цьому поселенні побували Григорій Сковорода і Євген Гребінка, й останній у своєму оповіданні написав таке: «Доволі хороше село Нехайки, тут усі такі чистенькі й білесенькі хати». Іванко зростав у незаможній селянській родині Никифора Денисовича та Парасковії Дмитрівни Степаненків й змалку був привчений до праці. А потім настали страшні голодоморні роки, й хлопець 12-річним залишився круглим сиротою: голодна смерть обірвала ще молоді життя його мами й татуся (в числі понад 600 односельців). І може він би розділив печальну долю вихованців дитбудинку, якби не його старша сестра Варвара, котра рішуче заявила: «Нікому не віддам братика, буду його сама виховувати!» Дійсно, вона замінила хлопцеві рідну маму, й попри неймовірні труднощі виживання таки поставила його на життєве крило.

Як і належиться, Іван навчався у місцевій семирічці, був одним із найкращих її учнів. А після закінчення шкільного навчання, пас коней і телят, доглядав за худобою в місцевому колгоспі. У 1938 р. він виїхав до м. Дніпродзерджинськ (нині Кам’янське), де після нетривалого навчання працював слюсарем на вагоноремотному заводі.

Утім, його ще з дитинства вабила голуба романтика неба. І це й не дивно, адже 1930-ті стали порою розквіту авіації. Хлопець із захопленням читав про подвиги льтчиків-челюскінців, трансконтинентальні перельоти В. Чкалова, М. Громова, В. Кокінакі… Зрештою, реалізовуючи свою мрію стати льотчиком, у 1940 р. Іван закінчив Дніпродзержинський аероклуб. Швидко засвоїв ази пілотування й здійснив свій перший самостійний політ на У-2.

У тому ж році він був призваний до лав Червоної армії й утвердився у своєму намірі присвятити себе військовій авіації. Відтак, вступив на навчання до знаменитої своїми випускниками Качинської військової авіаційної школи. І. Степаненко виділявся з-поміж інших курсантів своєю наполегливістю й неабиякими здібностями. Випускні іспити льотчика-винищувача склав уже тоді, коли над Україною закружляли чорнохресті нацистські стервятники.

У полум’яному небі

То був червень 1941. Війна! Сержанта Івана Степаненка в числі інших випускників Качі направили на Південний фронт, на рубіж біля річки Прут. Не думав тоді молодий льотчик, що війна для нього триватиме всі її 1453 вогняні дні й ночі! Деякий час він воював у наземних військах, а перший бойовий виліт нашого земляка на тихохідному біплані І-153 («Чайка») відбувся вже у наступному році. Невдовзі в Івановий винищувальний полк прибула нова техніка: більш швидкісні англійські винищувачі «Харрикейни». І. Степаненко швидко призвичаївся до нових машин й у липні 1942-го відкрив свій бойовий рахунок, збивши ворожого «Юнкерса» під час боїв на Брянському фронті, а незабаром отримав і свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки.

Та найкращими для нього крилатими друзями стали літаки Як-7, пізніше Як-9, які виділялися своєю маневреністю та зразковими бойовими характеристиками. Саме на них і здійснив свої основні подвиги наш земляк. Він день у день вдосконалював свою бойову майстерність, ретельно вивчав тактику ворога, вчився реагувати на кожний його маневр, а під час бойових вильотів не лише бачив усе небо, але й майстерно попадав у ворожу ціль.

Наприкінці літа 4-й винищувальний авіаційний полк був перекинутий під Сталінград, а сам І. Степаненко став спочатку командиром ланки, а потім і заступником командира ескадрильї. У одному з боїв над Волгою він прикрив відхід свого побратима, зумів збити два «Мессера», проте й сам був важко поранений. Стікаючи кров’ю й зібравши всю свою волю в кулак, мужній пілот все ж зумів посадити свого підбитого літака в розташування наших військ.

Після одужання, він знову в боях. І знову збиті ним ворожі літаки, чергове поранення та дві бойові нагороди: ордени Червоного прапора й Вітчизняної війни 2-го ст. А потім були запеклі бої над Кубанню й участь у битві на Курській дузі, де Іван Никифорович воював уже в ранзі командира ескадрильї. Для своїх однополчан він став взірцем бойової майстерності та беззавітної мужності. У серпні 1943-го льотчик здійснив свій черговий подвиг. Сім «Яків під його командуванням зустріли кілька десятків «Хейнкелів і «Юнкерсів», розладнали їхні ряди й змусили скинути бомбовий вантаж далеко до позицій наших військ та втікати. У цьому бою групою Степаненка було знищено 5 ворожих літаків (два з них – особисто командиром).

А потім у складі 2-го Прибалтійського фронту капітан І. Степаненко громив ворога в небі Білорусії й Прибалтики й уже на початок 1944-го він записав у свій бойовий актив 232 бойові вильоти, 14 літаків, збитих особисто й 8 у групових боях. У квітні 1944-го мужнього льотчика удостоїли звання Героя Радянського Союзу.

Льотчик І. Степаненко досить часто виступав у ролі «вільного мисливця», одноособово полюючи за ворожими літаками та «приземляючи» їх. А ще він був неперевершеним віртуозом радіозв’язку, успішно організовував авіарозвідки.Часом йому вдавалося знищувати й наземні цілі: 4 липня 1944 р. у парі з бойовим побратимом атакував скупчення техніки ворога в районі станції Єсенники й, незважаючи на сильний зенітний вогонь, зірвав склад із боєприпасами та спалив 6 вагонів.

Та головне своє завдання І. Степаненко вбачав у знищенні ворожої авіатехніки, а тому з кожним тижнем збільшувалася кількість зірочок на фюзеляжі його літака як позначення збитих ним ворожих літаків. Свою останню, 33-тю бойову перемогу, здійснюючи 395-й бойовий виліт, він здобув у останній день війни: 8 травня 1945 р.

Побільшало в льотчика й нагород: він був нагороджений ще одним орденом Червоного прапора й орденом Олександра Невського. А в серпні 1945 р. вийшов Указ Президії Верховної ради СРСР про присвоєння йому звання «Двічі Герой Радянського Союзу».

Роки повоєнні

 У повоєнні роки іменитий льотчик-ас продовжив свою службу у Військово-Повітряних Силах. Усвідомлюючи необхідність підвищення свого освітнього рівня й бойової майстерності, він закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. А грунтовні теоретичні знання здобув у найвищому мілітарному закладі – Військовій академії Генштабу. Йому випало командувати авіаційними з'єднаннями, в тім числі і в Групі радянських військ у Німеччині, й наш земляк належав до числа найулюбленіших командирів, якого глибоко поважали підлеглі за унікальний досвід та справедливість. Він ніколи не обмежувався лише командною роботою із генеральських кабінетів, а продовжував літати. При цьому, успішно освоїв нові реактивні винищувачіМіГ-15 і МіГ-17.

Від 1976 р. генерал-майор авіації І. М. Степаненко перебував у запасі, пізніше – у відставці. У 1999 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта. Усе зболене й пережите в бойових буднях воєнної пори ветеран поклав на сторінки своєї чудової книги-спогаду «Полум’яне небо».

         Бойові заслуги Івана Никифоровича в повоєнний час були відзначені ще трьома орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ст. та «За службу Батьківщині в Збройних Силах» 3-го ст. А за унікальний внесок у розвиток військової авіації в 1966 р. йому було присвоєно почесне звання «Заслужений військовий льотчик СРСР».

         Уславлений льотчик проживав у місті Львові, а потім  у Черкасах. Часто навідувався до рідного села, часом затримувався в ньому надовго (там у нього була дача з гарним садком). До речі, Івана Никифоровича довгі роки пов’язувала дружба із ще одним українським льотчиком-асом – Володимиром Лавриненком, також двічі Героєм.

Стопами І. Степаненка пішов його молодший син Андрій, який служив у ВПС після закінчення Ризького вищого військового інженерного авіаучилища. Іван Никифорович пішов у засвіти 31 травня2007 р., а свій вічний спочинок зайшов на центральному кладовищі м. Черкаси. У його рідному селі Нехайки встановлено бронзовий бюст герою. Одна із сільських вулиць та місцевий навчально-виховний комплекс носять ім’я Івана Степаненка.

Тож пам’ятаймо нашого земляка-героя! Й нехай його подвиги надихають нинішніх захисників України в боротьбі за нашу незалежність проти знавіснілих рашистів!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ