ВІКТОР ГОНЧАР: ВІД ДЕНЬГІВСЬКИХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ ДО МИСТЕЦЬКИХ ОБРІЇВ ОДЕСИ

Весь світ — театр, а люди в нім – актори

В. Шекспір

Невелике село Деньги, що розкинулося на черкаському Лівобережжі, подарувало Україні не одного служителя високого мистецтва. Серед них помітне місце належить і двом театральним знаменитостям – братам Гончарам, котрі за свої заслуги в служінні Мельпомені пошановані почесними званнями: старший Андрій став народним артистом і Шевченківським лауреатом, а Віктор – заслуженим діячем мистецтв України. Обидва брати сягнули вершин своєї театральної кар’єри в Південній Пальмірі – сонячній Одесі.Цими жовтневими днями Вікторові Петровичу Гончару виповнюється 80 років від дня народження. Ця ювілейна дата – слушна нагода озирнутися на пройдений ним славний шлях мистця.

З отчого порогу – у світ широкий

Початком барвистої книги життя, а нині й тихою пристанню споминів стала для Віктора Петровича його мала батьківщина – село Деньги, що розкинулося біля тихоплинних річечок Кропивна й Самозванка. Він прийшов у цей світ у важкому повоєнному, голодному 1946-му й зростав у селянській родині колишнього фронтовика Петра Денисовича та Марії Степанівни Гончарів. Народився в землянці, бо хату спалили окупанти. Згодом від мами дізнався Вітя, що його дідуся Степана, про якого хлопчик знав лише зі світлин, нацисти розстріляли як батька двох радянських командирів. Дитинство Віті супроводжувалося родинними нестатками, раннім долученням до сільської праці й, звісно, навчанням у місцевій школі, де він виділявся серед своїх ровесників талантом декламатора й майстерністю комічно зображати своїх односельчан. Успішно закінчивши восьмирічку, він продовжив навчання в Золотоніській школі-інтернаті, де працював театральний гурток. Хлопець відразу вступив до нього й залюбки виконував інсценівки під час шкільних концертів. Гуртківці виїздили з виставами в села району, й одним із моїх яскравих спогадів дитинства став успішний виступ В. Гончара на сцені деньгівського клубу (у одній із головних ролей популярної комедії «Весілля в Малинівці»). Присутні на цій виставі мої односельці в один голос заявили: «Бути Віктору, як і Андрію, відомим артистом»! Як у воду подивилися! Хлопець марив театром, та проте усвідомлював істину: щоб упевнено ступити на професійну сцену, самого захоплення акторством замало. Потрібні знання, фахова підготовка, осягнення законів драматургії, розуміння природи сценічного образу.

За рекомендацією старшого брата після закінчення школи Віктор подався до столичного Києва, де, успішно витримавши творчий конкурс, став студентом акторського факультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого (нині Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого). Був одним із найкращих студентів цього престижного вишу: далася взнаки його виплекана в сільському середовищі невсипуща працьовитість, природна спостережливість, розуміння характеру, настроїв і переживань людини. Уже тоді ним були успішно зіграні перші ролі на професійній сцені.

У таїнствах перевтілення

Пройдено важливий рубіж життєвого становлення: в руках Віктора омріяний диплом артиста театру і кіно з відзнакою. Як одного з найкращих випускників, його в 1968 р. направили до відомої мистецької установи – Одеського драматичного театру імені А. Іванова (нині Одеський обласний академічний драмтеатр). Цей колектив став для В. Гончара творчою домівкою на цілих шістнадцять років – до 1984-го, а це велика сцена, вимоглива публіка, складні ролі й щоденна праця над собою.

З часом у ході виснажливих репетицій і багатьох вистав Віктор усвідомив істину, що актор не просто промовляє чужі слова, а має вдихнути в них життя, наповнити їх власним розумінням людських пристрастей, сумнівів, радощів і трагедій. Його завдання – не механічно відтворити написане драматургом, а зробити так, щоб глядач повірив у правдивість сценічної історії. Одеський театральний світ навчив Віктора надскладної науки сценічного перевтілення, вміння знаходити ключі до характерів своїх персонажів. Зрештою, з досвідом прийшла індивідуальність, неповторність його творчого почерку.

Акторський талант найповніше розкривається в розмаїтті образів. У творчому доробку Віктора Гончара – ціла галерея сценічних доль. Одна з таких зіграних актором ролей – Карандишев у драмі Олександра Островського «Безприданниця». Втілення цього образу потребувало психологічної точності, уміння передати приховані мотиви вчинків, показати суперечність між зовнішньою поведінкою людини та її внутрішнім світом. Іншого творчого підходу вимагала роль Кондуела у виставі «Винні у вбивстві» Берта. Тут актор мав працювати в дещо іншому драматургічному просторі, де особливого значення набувають розвиток конфлікту, напруження сценічної дії та взаємодія персонажів.

Особливе місце в переліку акторських робіт посідає Плужников – герой твору Бориса Васильєва «У списках не значився». Цей образ пов'язаний із темою воєнного випробування, стійкості людського духу, мужності перед лицем смертельної небезпеки. А поруч – Остап Бендер із безсмертних «Дванадцяти стільців» Іллі Ільфа та Євгена Петрова. Харизматичний авантюрист, дотепний комбінатор, майстер словесної гри – цей персонаж вимагає від виконавця неабиякої пластичності, почуття ритму, комедійного темпераменту й уміння тримати увагу залу.

Сама різноплановість названих ролей промовисто засвідчує широту творчих інтересів і можливостей Віктора Гончара. Від психологічно складних драматичних образів до яскравих комедійних характерів, а відтак сцена давала йому можливість досліджувати людину в її суперечностях, слабкостях і духовній силі.

Мистецтво творити театр

Одначе творча доля Віктора Гончара не обмежилася акторською професією. Іноді життя непомітно підводить митця до нового покликання, змушує подивитися на звичний світ із протилежного боку – не лише очима виконавця, а й організатора, людини, відповідальної за долю цілого колективу.

У 1984 році Гончар очолив Одеський театр юного глядача імені М. Островського (нині – академічний театр юного глядача імені Ю. Олеші). Директорська посада стала новим іспитом його професійної зрілості. Відтепер за межами власних ролей і творчих завдань поставали ширші клопоти: організація театрального процесу, координація роботи колективу, підтримання мистецьких традицій, пошук шляхів розвитку театру.

Театр для юного глядача – особлива царина сценічного мистецтва. Тут зустрічаються дві відповідальності: перед високими законами художньої правди та перед молодою людиною, яка лишень відкриває для себе складність світу. Дитина й підліток не завжди вміють сформулювати, чому певна вистава схвилювала їх, або змусила замислитися, але саме в такому театрі вони вчаться співпереживати, розрізняти добро і зло, бачити наслідки людських рішень.

Віктор Гончар очолював цей театр упродовж двох десятиліть: від 1984-го до 2004 р. Це був тривалий період відповідальної організаційної праці, коли доводилося дбати не лише про поточні справи, а й про збереження творчого обличчя закладу, його місця в культурному середовищі міста. Директорська діяльність В. Гончара стала ще однією сторінкою його багатогранної біографії –життєтворчою віхою, де особисте творче самовираження поступилося ширшій місії служіння театральному колективу та глядачеві.

Організаторський хист Віктора Гончара виявився і в його діяльності в Національній спілці театральних діячів України. У 1986 – 2004 роках він спочатку працював відповідальним секретарем, а потім і очолював Одеську обласну організацію цієї творчої структури.

У 1990 р. наш краянин отримав ще один кредит довіри: його одностайно обрали головою ради директорів дитячих театрів СРСР. Це переконливо засвідчило, що його досвід у сфері театрального управління був затребуваний і на всесоюзному професійному рівні.

Коли сцена переходить в екран і ефір

У 2004 р. завершився тривалий період директорської роботи Віктора Гончара в театрі юного глядача. Проте це не означало його прощання з мистецтвом. Навпаки, перед ним відкрилася нова творча сторінка, пов'язана з телебаченням і радіомовленням. Його було запрошено на роботу до Одеської теле- і радіостудії, а відтак змінилася форма спілкування з аудиторією, іншим став сам мистецький простір.

Уже як режисер, Віктор Гончар створив понад двадцять теле- й радіофільмів, присвячених подіям Другої світової війни та відомим постатям культури. У цій роботі знадобилися і сценічний досвід, і вміння вибудовувати драматургію, і чуття людського характеру. Якщо театральна вистава розгортається перед глядачем тут і тепер, то екранний твір має власні закони: монтаж, звук, зображення, документальна деталь, збереження на десятиліття. Із цими новими завданнями наш земляк успішно впорався. У його фільмах – конкретні людські долі, родинні тріумфи і трагедії, героїзм і жертовність, духовна біографія поколінь. Телебачення й радіо стали для Віктора Гончара ще одним способом говорити з людьми – вже не через сценічний образ, а засобами екранного та звукового мистецтва.

Мистецька діяльність Віктора Гончара не обмежувалася акторством, режисурою й організаційною роботою. Він став автором десятків мистецтвознавчих статей виразного практичного спрямування, опублікованих у періодиці.

Визнання, що приходить із працею

Творчий шлях, позначений десятиліттями праці в театрі, організації мистецького життя, режисурі та публіцистиці, дістав суспільне й професійне визнання. У 1986 р. Віктору Гончару за вагомі заслуги в театральному мистецтві було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Його творчу діяльність відзначено також літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького та літературними преміями імені Едуарда Багрицького й Степана Олійника.

За кожною нагородою стоїть не лише формальне визнання, а й певний підсумок пройденого шляху. Проте справжня міра мистецького здобутку не вичерпується переліком почесних звань і премій. Вона живе у творчій пам'яті колег, у враженнях глядачів, у культурних проєктах, що зберігають значення після завершення конкретної вистави чи фільму.

Справжній творчий шлях вимірюється не тільки кількістю зіграних ролей чи створених фільмів і статей. Його міра – у відданості покликанню, у здатності відкривати нові горизонти, у праці, що залишає слід у культурній пам'яті народу. Наш земляк Віктор Гончар сповна виконав високу місію служіння мистецтву й Україні.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича,

голова Золотоніської районної організації НСКУ