«Держава не розбещує митців і науковців»: Василь Пахаренко відверто про викладання, наукову діяльність і щастя

«Багато хто говорить: "Я навчався у кращих! ". Але це не завжди правда. Мені пощастило більше — таки "торкнулася" генія», — пише в своєму інтерв’юз Василем Пахаренком для видання «Хочу» випускниця Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Отож, до вашої уваги — розмова з професором кафедри української літератури та компаративістики ННІ української філології та соціальних комунікацій Василем Пахаренком.

Як зараз пам'ятаю теплий вересневий ранок, аудиторія із 90 студентами, а біля кафедри щось розповідав дівочий улюбленець Василь Пахаренко. Очевидно, йшлося про літературу, бо предмет називався «теорія літератури». Але мені на останньому ряду, мабуть, було не до цього, бо іспит на зимовій сесії я з тріском провалила, що було абсолютно справедливо. І почула слова, після яких довго плакала, але урок засвоїла: «Лен, дам вам колежанську пораду: хоч інколи щось учіть. Для себе. Повірте, воно вам знадобиться!».

Коли прийшов час магістратури, в списках наукових керівників, за іронією долі, навпроти мого прізвища стояло ім'я Василь Іванович Пахаренко. Серце ледь не вискочило з грудей! Побігла миттю до декана і попросила «з особистих причин» змінити наставника. У відповідь почула: «Ідіть, Лен. Все у вас буде добре». Так і сталося.

6 травня — День науки в Україні. І я пишаюся тим, що взяла інтерв'ю у людини, книги якої є у кожній школі. Василь Іванович Пахаренко — український літературознавець, поет, перекладач, публіцист, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

— Чомусь я впевнена, що в школі Ви були зразковим учнем. Почали ще тоді цікавитися літературою і писати вірші. Уже тоді, будучи підлітком, знали, яким шляхом підете?

— Не зовсім зразковим… Уже в першому класі учителька Дарія Степанівна й мама намучилися зі мною, допомагаючи виводити прописи. Але все дарма, виходили страшненькі карлючки, досі маю жахливий почерк. А далі вчив, і досить глибоко, передовсім ті предмети, які захоплювали чи бодай цікавили.

Набір, треба сказати, був якийсь навдивовижу строкатий — література, історія, географія, біологія… А от хімію геть не любив, ще гірше з математикою, відлякували й мови. Мені, грішному, чомусь здавалося, що в цих науках треба все тупо зазубрювати (чого досі ненавиджу), а не розуміти. Це вже пізніше прочитав у видатного німецького теоретика лінійної алґебри Карла Веєрштраса: «Не можна бути справжнім математиком, не будучи трохи й поетом». Тепер, коли випускники іноді роблять компліменти — мовляв, пояснюю поняття з теорії літератури чітко, послідовно й доказово, думаю собі з усмішкою, що так віддаю задавнені борги точним наукам.

А першого вірша написав у четвертому класі, на зимових канікулах. Усе замело снігами попід стріху. Нудьгуючи в хаті, склав щось про засніжений сад за вікном. Звісно ж, банальне й неграмотне. Але поступово виписувався. Завдяки тому, що багато й уважно читав. Учився в поетів — хороших і різних. Насамперед, у Шевченка. Ще маленьким не раз чув від бабусі (яку все життя люблю й шаную несказанно), про качечку, що «ловить ряску, розмовляє з дітками своїми», щось із «Тополі», «Катерини».

А вже десь у сьомому класі, начитавшися «Кобзаря», з доброго дива устругнув радикально націоналістичного вірша про розриті могили й лютих москалів-зайд. Таки не даремно більшовики так боялися й ненавиділи цього поета: як його не перелицьовували, як не комунізували, а він робив свою святу справу…

Одне слово, у старших класах я став «визнаним, реєстровим шкільним поетом». Так мене й називали і відповідну ж таки кар'єру пророкували. Але не так сталося, як гадалося. З трьох десятків моїх книжок переважна більшість — літературознавство, трохи публіцистики, чимало шкільних підручників. А поетичних збірок — аж дві. Видані, до речі, з інтервалом у чверть століття.

А втім, бачу тут і свою перевагу. Дожив до сивого чуба, а з поезією зберіг суто дружні, романтичні стосунки, кожен новий вірш — свято. Якби ж займався нею професійно, напевно б, радість нашого спілкування ні-ні та й затьмарювали стосунки економічні (проблема заробляння грошей), рутинно-побутові тощо.

— Напевне, думалося, що станете вчителем. Але чи могли уявити, що станете відомим науковцем?

— Завершуючи навчання в інституті, якраз науковцем я потаємно і мріяв бути. Але сталося так, що наступні 6 років провчителював у сільській школі. раплялося викладати не тільки українську, а й (на форсмажорній заміні) російську та англійську мови, географію, історію. Всього бувало. Чи уявіть собі «високочолого» 21-річного «теоретика» класним керівником 4-го класу: треба розбиратися, чому не вистачило комусь котлети у їдальні, хто когось облив какао, або дівчаткам зав'язати банта, бо, капосний, на перерві злетів…

Добре, що маю сестру, молодшу на 12 років, так що «школу юного тата» пройшов ще підлітком. Різним був мій шкільний досвід. Але він досі спонукає мене намагатися максимально доступно й наочно пояснювати якісь вельми складні теоретичні речі, відчувати авдиторію, перед якою говорю.

Нарешті, через той досвід і зараз багато пишу для школи, учителя, учня. Хочеться, щоб літературу не просто «проходили», зазубрювали псевдоніми письменників, жанри-теми творів та імена персонажів для ЗНО, а розуміли й любили (на щастя чи на жаль, друге без першого неможливе).

Хочеться, щоб література ставала щирим співбесідником, вірним приятелем чи, за потреби, і ненав'язливим порадником для кожної молодої людини, яка (часто невміло й розгублено) щойно починає жити.

акож не люблю науки демонстративно сухої, абстрактної й занудної, написаної нікому не зрозумілою і не цікавою (окрім самого автора) «пташиною мовою». Намагаюся сповідувати й популяризувати принципи літературознавства «з людським обличчям».

Повну статтю можна переглянути з джерела, за посиланням: Хочу