Днями наша бібліотека поповнилася цінним виданням, яке подарував його автор, наш давній друг Григорій Юхимович Діхтяренко.

Це його новий роман-розмисел «Попіл на крилах». Г. Ю. Діхтяренко – відомий письменник, автор близько десятка поетичних збірок та книг прози. Він є чинним членом Національної спілки письменників України і лауреатом літературної премії ім. М. Старицького. Своїми враженнями після прочитання нового твору відомого письменника ділиться завідувачка сектору книгозберігання й абонементу художньої літератури Юлія Анатоліївна Кажукало.

Свого часу М. Рильський влучно написав:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля…

Саме таке бажання виникло в мене під час ознайомлення з щойно видрукованою книгою Григорія Діхтяренка «Попіл на крилах». Адже у книзі зустрічаємо широке використання рідковживаних, призабутих в лексиці слів, а часом, й авторських новотворів. Тож словник стане у пригоді. Яке ж бо розмаїття слова! Ось тільки деякі слова-цікавинки, використані у творі: велебарвне, кількоро, одідичив, наприпочатку, потуркував, залітки, виморщив усмішку, нічутінку не вередував, спогаданка, нажабився, поквасніло на душі, розмир, рвійко, денник (у значенні щоденник), проязичити, гляд, повідь, споминок тощо. Так по-новому, свіжо й оригінально позначає письменник елементи об’єктивної дійсності, посилює за їх допомогою загальний емоційний вплив на читача, збагачує образну канву роману.

Отже, перед нами роман-розмисел. Головний герой Гордій Орленко стоїть на порозі свого 96-річчя. Він поринає у фронтові спогади, читаючи свій щоденник. Композиційно роман можна умовно розділити на дві частини. В першій – подано щоденник головного героя, що охоплює період червень–серпень 1945 р., а саме похід колони репатріантів, колишніх військовополонених радянських солдатів, що були в полоні у гітлерівців, на радянську територію. Цих, виснажених у концентраційних таборах та примусових роботах, колишніх солдатів Червоної армії гнали пішо з фашистської неволі на радянську територію. Гордій же мусив виконати спецзавдання штабу і супроводити колону репатріантів до пункту призначення.

Головний герой роману роздумує про те, як радянська система руйнувала долі людей, котрі провинилися лише тим, що опинились у полоні. У своїй країні, удома, до військовополонених ставилися не краще, ніж німці. Вдома на них дивились, як на зрадників Батьківщини. Колишні військовополонені підлягали арешту та суду, їх примусово висилали у виправно-трудові табори, прикріпляли до підприємств з особливо важкими або шкідливими умовами праці.

Григорій Діхтяренко знайомить читача й з історіями остарбайтерів. Тільки з Черкащини було вивезено на каторжні роботи до Німеччини 60 000 осіб. А скільки українських жінок та дівчат через прокляту війну не зазнали сімейного та материнського щастя!

У другій половині роману спогади про Другу світову війну переплітаються з думками про трагічні події в сучасній Україні: російсько-українську гібридну війну, в якій сучасні українці, а серед них і онук головного героя Артем, захищають свою землю і честь.

У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній; роман про наше сьогоднішнє і учорашнє життя, про почуття, які не передати словами, про любов до рідного, єдиного, неймовірно красивого краю – України.

Головна ж думка твору, на мій погляд, сконцентрована у словах головного героя: «А де тепер молодим черпати сили? Та їм для опору снагу дає рідна земля! А ще міці треба набиратися з героїзму пращурів, просто пам’ятати прізвища й імена своїх героїв. Бо далека історія провіщала: за свободу ще доведеться воювати. Східний сусід зі своїх закривавлених пазурів нас просто так не випустить – випадає тільки вириватися…»

Представлена книга буде цікава шанувальникам військової мемуаристики, історикам та всім, хто вболіває за долю рідної землі. Отож рекомендую для прочитання!