МОНОЛОГ ОКРИЛЕНОГО СЕРЦЯ

Живе в Благодатному чоловік уже доволі високих літ, і його добре знає мало чи не кожний місцевий мешканець. Адже він – знаний педагог, котрий підняв на життєве крило не одну сотню юних чапаєвчан (Чапаєвка – колишня назва села). Відмінник освіти України, він майже піввіку віддав високошляхетній справі творення молодих душ, і завжди робив це натхненно й самовіддано. Йому гарно це вдавалося насамперед тому, що й сам має окрилену душу та наділений палкою любов’ю до рідного краю та справи, якій служив. Йдеться про Бориса Давидовича Артеменка, котрий нарешті наважився винести на суд читацького загалу своє поетичне одкровення. Тож запрошую до короткого екскурсу в життєвий шлях талановитого Учителя й невтомного творця Слова.

Борис Артеменко народився 29 січня 1940 р. в с. Чапаєвка, що на Золотоніщині. Його дитинство безжалісно знівечила злочиниця-війна, позбавивши дитячих радощів та створивши ризики постійної загрози юному життю. Страшна воєнна пора зробила Бориса напівсиротою: його батька Давида Якимовича за участь у партизанському русі нацисти розстріляли в Золотоноші. Довелося його мамі Ганні Андріянівні самотужки виводити на дорогу самостійного життя п’ятьох дітей (Борис зростав зі старшим братом Григорієм та сестрами Марією, Параскою й Катериною). Багатодітна родина терпіла хронічні нестатки, холод і голод, а всі молодшенькі уже від раннього дитинства були долучені до щоденної праці.

А потім були роки навчання в місцевій десятирічці, яку Борис закінчив у 1957 р. Був наполегливим і відповідальним у навчанні й став одним із кращих учнів школи. Захопився спортивними заняттями, в багатьох їх видах рівних йому в школі не було. А ще навчився грати на струнних інструментах, став учасником багатьох шкільних концертів.

Після невдалої спроби вступу до військового навчального закладу подався до Смілянського залізничного училища і, закінчивши його курс, два роки працював помічником машиніста паротяга в Миколаєві. Отриманий тут робітничий гарт дуже йому знадобився в подальшому житті.

Зрештою, відчувши владний поклик музики, Борис вступив на навчання до Дубенського музичного училища й там упродовж двох років опановував нотну грамоту й брав майстер-класи гри на баяні. Відбувати свій військовий обов’язок випало молодому залізничнику й музиканту у Приволзькому військовому окрузі. Тут помітили його спортивні здібності й тому командування постійно включало його до збірних округу з футболу та лиж. Саме з цих видів спорту Борис виконав норми першого розряду.

Тож і не стало несподіванкою, коли після звільнення в запас дирекція Деньгівської восьмирічки запропонувала обійняти йому посаду вчителя фізвиховання. Відтак, зрештою була знайдена та єдина життєва дорога, яку шукав не один рік, і нею стала багаторічна педагогічна діяльність. Ця кар’єрна метаморфоза спонукала до здобуття відповідної освіти, а тому Борис Давидович, не зволікаючи, вступив на заочне відділення факультету фізвиховання Черкаського педінституту, і в 1971 р. після завершення навчання отримав диплом про вищу педагогічну освіту.

Від 1968 р. учитель працював у своїй рідній Чапаєвській школі, викладаючи фізвиховання, музику та образотворче мистецтво (Бог нагородив його ще й хистом художника). Стаж роботи в цьому закладі виявився завдовжки в 46 років. Він постійно був серед районних і обласних учительських лідерів, досвід роботи чапаєвського педагога став предметом вивчення в краї. Уроки учителя-методиста Бориса Артеменка відзначалися високим методичним рівнем, виразною креативністю й значною практичною спрямованістю. Очолюваний ним фізкультурний колектив школи упродовж багатьох років залишався районним правофланговим, а збірні з волейболу, які він тренував, близько десятка разів ставали призерами обласних змагань серед школярів, у тім числі тричі завойовували чемпіонський титул. Лише в 2014 р., у віці 74 роки Борис Давидович завершив свою педагогічну діяльність і піщов на заслужений відпочинок.

Усе його життя супроводжує музика, яку він майстерно відтворює на своєму баяні. Є в нього й з десяток доволі вдалих спроб творення власних мелодій. А своє зачудування довколишнім світом цей мистець кладе своїм умілим пензлем на полотно, й відтак побачило світ вже близько сотні його картин та етюдів, переважно пейзажного та портретного плану.

Уже в зрілому віці в Бориса Давидовича рельєфно проклюнувся ще один талант: творення літературного слова. Він спробував себе і в прозі, та найповніше виразив свій нестандартний погляд на життя своїми поезіями. Пише громадянську та інтимну лірику, гуморески, пісні (частину із них поклав на музику). Досі «писав у стіл» чи зрідка друкувався в місцевій періодиці. Став лауреатом обласного літературно-музичного конкурсу за поезію «Пісня маминого серця». У торішньому числі літературного часопису «Холодний Яр» видрукувана й добірка його віршів під дещо несподіваною (як для віку поета) рубрикою «Поетичний дебют».

І ось, нарешті, його перша книжкова ластівка під промовистою назвою «Монолог душі». Тут зібрано саме ті поезії Б. Артеменка, котрі найвиразніше репрезентують його творчий почерк. Вони об’єднані в трьох циклах: «Пейзажі року», «Життя палітра розмаїта» й «На серця струнах дзвінкотонних». Кожна із поезій – то справжнє одкровення поета, його щире освідчення в любові до України, рідного краю, нуртуючого життя. Звертає на себе увагу оригінальна мелодика віршів, їхнє глибоке змістове наповнення й звернення до свіжих художніх образів.

Привабливою рисою цієї першої книжечки Бориса Артеменка є наявність у ній графічних ілюстрацій, виконаних рукою автора. Це спроба виразити не лише глибинний зміст того чи іншого твору, але й настрій автора.

Тож наполегливо рекомендую усім шанувальникам поезії ознайомитися із цим книжково-поетичним дебютом творця літературного слова. Вітаючи Бориса Давидовича із виходом у світ його поетичного дітища, хочу побажати йому нев’янучої творчої енергії та нових книг!

І насамкінець додам, що названа віршована збірочка побачила світ під грифом та за редакційно-організаторської підтримки нашої книгозбірні, в котрій понад 20 років працювала поетична студія «Крила». Дозволю собі висловити сподівання на вихід наступної віршованої збірочки, цього разу кращих творчих одкровень студійців різних років.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича

Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

Коли у слова зрозумієш душі суть,

То срібнострунно лиш тоді воно озветься.

Думки, мов лебеді закохані пливуть,

Весняно серце і тріпоче, і сміється.

***

Покличе муза – не мовчу,

Рядки дарую людям,

Перо у щастя умочу,

У жовч вмочать не буду.

(Б. Артеменко)