Ні! Я жива, я буду вічно жити!

Поетеса Леся Українка, яку називають геніальною дочкою українського народу, красою і гордістю нації, духовним вождем української інтелігенції, народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському під ім’ям Лариса Косач.

Про неї можна багато цікавого розповісти і дізнатися. Бо її життя – героїчна легенда, і її творила вона, перемагаючи важку хворобу, здобуваючи знання самоосвітою і творячи для нащадків таку неповторно прекрасну поезію.

Справжня донька Прометея!

З нагоди відзначення у 2021 році 150-річчя від дня народження Лесі Українки у науковій бібліотеці ім. М. Максимовича проведено такі заходи:

Напередодні цієї ювілейної дати поетеси Всеукраїнське товариство «Знання» та Черкаський національний університет провели засідання круглого столу під промовистою назвою (за Лесиним афористичним висловом) «Слово, чому ти не твердая криця». Місцем проведення цього заходу було визначено столичний Київ (центральний офіс товариства «Знання»). Одначе, якщо київські учасники змогли взяти участь у офлайн-режимі, то решта, зокрема й черкащани, змушені вдовольнитися дистанційною формою спілкування, котра в умовах карантину стала превалюючою.

У цьому науково-просвітницькому заході взяв участь і директор нашої книгозбірні Голиш Г. М., який виступив із повідомленням на тему «Епістолярні комунікації Лесі Українки з Михайлом Павликом». Запрошуємо наших шановних користувачів до ознайомлення з цим матеріалом (початок його в наступному абзаці). Сподіваємося отримати відгуки на нього чи доповнення поданої інформації.

В унікальному творчому доробку неперевершеної майстрині слова Л. Українки помітне місце посідає й епістолярний жанр. Ця частина її спадщини складається із близько 900 виявлених листів, написаних письменницею різним адресатам від 1876 до 1913 р. Вони яскраво віддзеркалюють багатогранну палітру взаємин їх авторки з людьми – як із рідними та близькими, так і найяскравішими представниками тогочасного літературно-мистецького світу. Із епістолярію почерпуємо цінні відомості із життєпису Лесі, увиразнюємо її особистісне сприйняття тогочасних суспільно-історичних подій та культурного середовища, поглиблюємо інформацію про літературно-естетичні й політичні погляди письменниці, її морально-етичні принципи. Водночас листи Лесі – то своєрідне дзеркало її високої й натхненної душі й за оцінкою О. Гончара можуть розглядатися як надбання художньої літератури.

У цьому зв’язку неабиякий літературознавчий інтерес становлять епістолярні комунікації Лесі Українки з галицьким письменником, публіцистом і громадсько-політичним діячем Михайлом Павликом, з яким вона познайомилася в 1891 р. Попри вікову різницю обоє великих українців мали повну суголосність своїх поглядів на літературні та політичні процеси, тому листування між ними стало цілком закономірним явищем і набрало систематичного характеру.

Початок їхніх епістолярних зв’язків припадає на початок 1890-х років і вони загалом тривали близько 15 років. За нашими підрахунками за цей час Леся написала Павлику 65 листів обсягом від півсторінки до кількох аркушів, при цьому останні значно переважають. Еволюцію взаємин цих літературних достойників, які розпочалися як офіційні, а тоді переросли в дружні, можна відстежити як за змістом, так і варіантами звертань Лесі до Михайла Івановича. Якщо спочатку Леся у своїх листах зазвичай звертається до Михайла Івановича «високоповажний пане», «вельмишановний добродію», «шановний пане», то вже через три роки епістолярного спілкування вживається лише звернення «шановний друже», рідше – шановний і дорогий друже». Листи до М. Павлика надіслані поетесою з різних географічних пунктів, де вона перебувала: Києва, Колодяжного, Гадяча, Євпаторії, Одеси, Берліна, Відня, Владая, Сан-Ремо, Софії. Їхній зміст найрізноманітніший, у них заторкуються як проблеми тогочасного суспільно-політичного та літературно-мистецького життя, так і емоційні переживання особистісного характеру.

Листи Лесі сповнені протестних настроїв проти соціального й національного гноблення. Уже в одному з перших листів до М. Павлика, який датований серпнем 1891 р., вона пише із Відня: «Я вже й не знаю, що буду робити, вернувшись у Росію. Сама думка про це тюремне життя сушить моє серце. Не знаю як хто, а я не можу терпіти мовчки під’яремне життя». І далі з гіркотою додає: «Боже мій, для нас тепер скрізь чужина, навіть і на рідній землі». Тут бачимо яскравий вираз громадянської небайдужості, співчуття до знедолених народів.

У одному із листів (1899 р.) Леся порушує проблему гідності простих трударів, зокрема, її обурює принизлива назва «Хлопська бібліотека». «Доки ми ще будемо інших, а то й самих себе лаяти хлопами? Є ж слово селяни, хлібороби…»

Письменниця різко виступає проти політики задушення вільної думки, що панувала в Російській імперії, й зізнається Павлику, що лише за рубежем «одвикла тримати свою думку в кайданах» і що її «гризе сором і жаль за свою країну».

Готовність до самопожертви в ім’я України вчувається в листі до Михайла Івановича від 14 лютого 1895 р.: «У нас на Україні ще багато мусить загинути марне … поки що-небудь людське вийде. І я, і всі мої товариші, певне роковані на марну згубу, та й нехай би, якби з того просвіток був комусь». А ще вона висловлює переконливу віру в животворну силу українського народу, зокрема пише Павликові: «Наша доля не загинула, коли в нас такий народ є!» Водночас констатує, що інтелігенція «мало знає народ».

Як випливає з Лесиних листів, вона живо цікавиться перебігом політичного життя як у Наддніпрянській, так і Галицькій Україні й не приховує своїх радикально-опозиційних поглядів.

У своїх письмових зверненнях вона освідчується в дочірній любові до рідного краю, зокрема стверджує, що ніде їй так гарно не працювалося, як у Колодяжному. Часом Леся зізнається Павлику про напади творчої депресії. Зокрема в березні 1891 р. у листі з Відня скаржиться на те, що за кордоном пише мало, а трапляється, й зовсім до рук не бере пера через «розбитий настрій».

Цілком логічно, що в листуванні відомих творців слова превалюють літературознавчі теми, а окремі доволі розлогі листи Лесі узагалі можна розглядати як вагомий внесок у художню критику. Вона живо цікавиться публіцистикою М. Павлика, називає І. Франка «феноменальним робітником пера», дає високу оцінку прози своєї духовної посестри О. Кобилянської як яскравої репрезентантки неоромантизму. Чимало рядків її листів сповнені й відгуками про кращі європейську літературу.

Із Лесиного листа, написаного Павлику 27 березня 1903 р. у Сан-Ремо, дізнаємося про її намір оселитися в Галичині, аби поправити своє не вельми втішне фінансове становище учительською працею, благо що знає кілька європейських мов і тамтешні крайові: українську й польську. Втім цим її планам не судилося бути реалізованими.

Чимало листів Лесі засвідчують її доконечно довірливі стосунки з Павликом, адже вона часом відверто ділиться із ним своїм сокровенним, інформує про стан свого здоров’я. Зокрема, у своєму листі Павлику, датованому жовтнем 1898 р. вона писала таке: «У вас в Галичині розійшлися чутки, що я ось-ось вмираю. Не журіться, «ich haben zalen leben» (я витримлива). Так швидко світ мене не позбудеться, дарма що надо мною медицина експерементується, мов над морською свинкою чи кроликом». У цій самоіронії відчувається неабиякий дух і вольовитість важко хворої мисткині слова. Зустрічаємо й такі відверті слова: «Надіюсь, що біль втихне, але він і не думає втихати ні вдень, ні вночі», але водночас Леся просить Михайла Івановича нікому не розказувати про її стан, щоб «зарані не писали некрологи». Подальші листи вже сповнені певною приреченістю й вираженням втоми поетеси від дошкульних нападів смертельної хвороби.

Усі листи М. Павлику написані добротною високолітературною українською, бо й сама підкреслювала, що «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала й певне не писатиму». Утім, як істинна поліглотка, досить часто вживає в епістолярії фразеологізми з латини, німецької, французької, польської, італійської та ін.

Підсумовуючи, зазначимо що листи Лесі Українки до Михайла Павлика є самодостатнім вираженням епістолярної творчості видатної письменниці й водночас мають неоціненне джерелознавче значення. Відтак, вивчення цього літературознавчого сегменту має очевидну гносеологічну перспективу.

Григорій Голиш