Повість про героя нашого часу

Ти українцем стаєш тоді, коли твоє життя стає життям твоєї країни, твого народу

Дмитро Лисун

Нині українське суспільство відчуває гостру потребу в творах тематики діяльного, мотивуючого й надихаючого позитиву. Саме до таких дуже цінних і своєчасних належить, поза сумнівом, нова книга відомого краєзнавця і науковця-історика, кандидата історичних наук Григорія Голиша «Дмитро Лисун: від Гірників до Плешканів; документальна повість, спогади» - Черкаси, Вертикаль, 2020.»

«Рекомендую найширшому читацькому загалу цю книгу обов’язково прочитати. Переконаний, що на її сторінках багато корисного для себе знайдуть як працівники аграрної сфери й сьогоденні політики, так і всі, кого цікавлять питання історії й сучасності аграрного виробництва та суспільно-політичного життя, а також непрості колізії життєвої долі невтомного трудівника, палкого патріота України,» - наголошує в передмові 3-й Президент України Віктор Андрійович Ющенко.

Це ошатне, багато ілюстроване фотоматеріалами, видання приурочене 65-річчю від дня народження й 10-им роковинам від дня відходу за межу Вічності Дмитра Олександровича Лисуна, знаного в Україні й за її межами знавця й менеджера аграрної галузі, новатора сільгоспвиробництва, заслуженого працівника сільського господарства, який зумів створити й вивести в лідери високопродуктивне господарство нового, справді європейського зразка.

Зі сторінок цієї захоплюючої документальної повісті-реквієму читач довідується не лише про знакові події в житті Дмитра Лисуна, а й має змогу розділ за розділом (а їх аж 11!) спостерігати становлення його сильного, вольового характеру й патріотичного світогляду, набуття досвіду фахівця високого класу й активного громадського діяча, здобуття широкого народного визнання.

Перший розділ повісті «Його пенати й сходження» починається з розповіді про село Гірники, що в Дубенському районі на Рівненщині, розташоване на берегах річечки Ікви, притоки Стиру. Саме в цьому волинському селі 17 жовтня 1955 року з’явився на світ Дмитро, молодший син Олександра Антоновича та Ніни Іванівни Лисунів, сільських трудівників. Як і старшому братові Миколі, йому пощастило зростати в дружній, працьовитій і духовно багатій селянській родині, де, за його ж зізнанням, «з молоком матері діти всмоктали переконання, що Україна – найрідніша в цілім світі, а мова материнська – єдина й неповторна».

Від дідуся Антона – батькового батька, в минулому зразкового господаря-«середняка» - брати дізнавалися і про боївки вояків УПА в тамтешніх лісах, і про те, як з приходом радянських військ 1939 року багатьох жителів села (серед них і маму Ніну, її брата Павла та обох бабусь, Тетяну й Домну) відправляли до сталінських таборів. Обидві бабусі й загинули на чужині, так ніколи й не побачивши своїх онуків… А розповіді двоюрідного дядька Володимира Касянчука, одного з бійців УПА, який «за цю свою «провину» перед радянською владою (любов до України й боротьбу з її ворогами) відбув 15 років ув’язнення в Сибіру», не могли не залишити глибокого сліду в душах племінників.

Хоча й жилося тоді доволі бідно, в хаті Лисунів, наділеній якимось особливим магнетизмом гостинності й людського тепла, часто збиралися односельці погомоніти з мудрими господарями, а то й поспівати. Підростаючи, Микола й Дмитро все більше долучалися до праці, охоче допомагаючи батькам по господарству, а у вільний час разом із однолітками мандрували довколишніми лісами, нерідко натрапляючи на страшні «сліди війни»: гільзи, осколки, фрагменти зброї, а то й нерозірвані гранати чи міни.

Школи в їхньому невеликому селі, віднесеному владцями до «неперспективних», на той час не було, тому навчатися юним гірниківцям довелося у восьмирічці сусіднього села Здовбиця. Кілька кілометрів довелося долати за будь-якої погоди в основному пішки, особливо взимку. Попри це, брати Лисуни ніколи не пропускали занять. Навчався Дмитро добре, особливо захоплювався уроками математики, фізкультури й трудового навчання. Він зріс дуже схожим на дідуся Антона: високий, кремезний, із загостреним прагненням справедливості, тож часто захищав від кривдників своїх ровесників та молодших школярів.

Закінчивши восьмирічку з добрими і відмінними оцінками, хлопець продовжив навчатися в середній школі №7 міста Дубно, а це вже аж 12 кілометрів від рідного села. І знову випробування, ще складніші за попередні. Але вже тоді юнакові була притаманна вища міра дисциплінованості й відповідальності, закладені з дитинства дідусем та батьками. В шкільні роки Дмитро став великим книголюбом (особливо вабила історична тематика), вражав однокласників та вчителів умінням неймовірно швидко розв’язувати складні задачі, миттєво робити усні обчислення, тому й здобував перемоги на олімпіадах із фізики та математики; охоче займався спортом, був одним із найсильніших шахістів у школі. А під час літніх канікул працював на колгоспному полі помічником комбайнера. Техніка, як і математика, література й спорт, була одним із найбільших його захоплень. Придбавши за першу зарплатню першого в школі фотоапарата, Дмитро охоче фотографував своїх рідних, друзів та односельців, приносячи всім багато радості якісними знімками.

Влітку 1972 року, після успішного закінчення школи, виплекана ще з дитинства мрія стати моряком (мабуть, під впливом прочитаних книг та кінофільмів про відважних підкорювачів морів!) повела до Одеси, вступати до вищої мореходки. Однак стати капітаном далекого плавання юнакові не судилося. Зате ж, попрацювавши рік робітником на заводі й трактористом у місцевому колгоспі, він започаткував свою трудову біографію тривалістю в 37 років (а перший запис у трудовій книжці зроблено 3 березня 1973 року).

За порадою старшого брата Миколи, який навчався в Українській сільськогосподарській академії, Дмитро Лисун теж поступив до цього престижного столичного вишу, ставши студентом факультету електрифікації й автоматизації сільського господарства. Саме роки студентства (з вересня 1973 по травень 1978 року) стали часом становлення послідовної національно-патріотичної позиції майбутнього професіонала й громадянина. Шляхом успішного оволодіння фаховими дисциплінами, уважного вивчення рідної історії й культури, а також спілкування з патріотично налаштованими представниками студентської громади він усе глибше проникався ідеєю самостійної України, її державної незалежності. Про той важливий у житті Д. Лисуна період читаємо: « Міцна дружба пов’язала Дмитра із дещо старшим від нього Іваном Зайцем. У той непростий час «маланчуківщини», полювання на «націоналістичних відьом», репресій проти дисидентів у патріотично налаштованих хлопців було багато тем для розмов під час зібрань у Івана. Їх поряд із Дмитром і Миколою відвідували ще декілька їхніх однодумців, зокрема Володимир Козирський, Василь Олексієнко, Михайло Микитюк та ін. Головним лейтмотивом цих нелегальних студентських дискусій стало питання: «що слід зробити, аби Україна стала українською?»

Отож із стін академії Дмитро Лисун вийшов не лише дипломованим інженером, а й справжнім патріотом, особистістю передових демократичних поглядів. А ще – військовим запасу в званні лейтенанта, кандидатом у майстри спорту СРСР з вільної боротьби (це звання буде присвоєно в наступному 1979 році). Далі буде праця на посаді головного інженера колгоспу в селі Башарівка, згодом – у селі Батьків Червоноармійського району Рівненської області, потім головного інженера Райсільгоспенерго (Червоноармійськ), електрослюсарем радіозаводу. Працюватиме молодий спеціаліст і сільгосппідприємствах Кіровоградської області, усе міцніше стаючи на крило як висококласний фахівець і добрий організатор.

А в лютому 1981 року сталася доленосна подія: одруження Дмитра Олександровича Лисуна з Людмилою Іванівною Залоїло, вчителькою іноземної мови. Велике, вірне кохання й взаємоповага стали головними підвалинами, на яких будувалася й міцніла ця щаслива українська сім’я. Доля поблагословила подружжя двома синами – Юрієм та Антоном, які гідно продовжили успішну династію майстрів хліборобської справи. Самовідданість, часом до самозречення, пані Людмили й була тим надійним опертям, завдяки якому зміг так яскраво розкритися талант її чоловіка. Здібний педагог, яка згодом стала одним із знаних у регіоні директорів шкіл, вона в певний момент не лише змінила улюблену професію, а й повністю розділила з ним нелегкі сільськогосподарські будні, підставивши своє надійне плече. А згодом і замінивши коханого за штурвалом керованого ним корабля… Після відходу Дмитра Лисуна в засвіти його родина докладає всіх зусиль, щоб у минулому очолюване ним господарство, його велике дітище й надалі залишалося одним із лідерів сільгоспвиробництва в Україні. (До їхньої честі, трудовий колектив ПСП «Плешкані», директором якого нині є заслужений працівник сільського господарства України Л.І. Лисун, виділяє значні кошти для підтримки українських бійців на Сході країни, постійно виступає головним спонсором кількох спортивних і культурних проєктів на Черкащині, серед яких – щорічний обласний юнацький турнір із греко-римської боротьби, який уже стає всеукраїнським, а в перспективі - й змаганням міжнародного масштабу, видання книг місцевих авторів, як, до речі, й цієї повісті) та ін.

…А тоді, вже далекого березня 1983 року, доля привела подружжя Лисунів із маленьким сином Юрком на мальовничу Черкащину, щоб саме тут, у Шевченковому краї, розкрилився найповніше талант волинянина Дмитра Лисуна: і як відмінного господаря-новатора, і як організатора й керівника, і як громадянина-патріота. З січня 1986 року він розпочав працювати головою колгоспу «50-річчя Жовтня» в селі Плешкані Золотоніського району, згодом на той час малорентабельне господарство буде реорганізовано в ПСП «Плешкані». За понад 20 літ управління саме завдяки успадкованим від діда-прадіда й своїх батьків хліборобському чуттю, великій любові до землі, високій професійності, уважному ставленню до людей, колосальній працьовитості, постійним пошукам нового Д.Лисун зумів створити одне із зразкових високопродуктивних сільгосппідприємств, відомих своїми досягненнями не лише в Україні, а й за її межами.

Сформувавши з відданих справі фахівців працездатну команду однодумців, плешканівський очільник робив усе для поліпшення умов життя працівників та їхніх родин. Поступово з’явились кошти для оновлення й розбудови села: одним з перших у районі Плешкані було газифіковано, заасфальтовано вулиці, проведено капремонт дитсадка, школи, вузла зв’язку, збудовано контору господарства, сільську їдальню, а згодом і розпочато будівництво нової двоповерхової школи на 250 місць.

Удосконалення було відчутним скрізь: в збагаченні кормової бази тваринництва, підвищенні родючості ґрунтів, оновленні машинно-транспортного парку. У непростих 1990-х плешканівське господарство було одним із небагатьох у районі, де своєчасно й у повному обсязі виплачувалася заробітна плата працівникам, приділялася увага ветеранам, і не тільки свого села. ПСП «Плешкані» взяло під опіку Гельмязівський психоневрологічний інтернат. Д. О. Лисун ніколи не зупинявся на досягнутому, постійно вивчав перспективний досвід господарств не лише в Україні, зокрема на Київщині, а й за рубежем – у складі делегацій фахівців аграрної галузі відвідав Німеччину, Францію, Швецію, систематично бував на виставках передового досвіду.. Очолюване ним господарство плідно співпрацювало з Українською академією аграрних наук, інститутом фізіології рослин НАН України. У Плешканях займалися й питаннями насінництва та селекції.

Дмитро Олександрович казав: «Для мене найвищою нагородою є повага простих людей». І краяни зрозуміли, підтримали свого очільника глибокою повагою й високим довір’ям. Тому й обрали депутатом Золотоніської районнорї (двічі) та Черкаської обласної ради 21 скликання. З вересня 1998 року по листопад 1999 року Д. О. Лисун був головою Золотоніської РДА, згодом – заступником Черкаської ОДА. На цих посадах він мав змогу ширше доносити до людей, зокрема керівників різних рівнів, і впроваджувати в життя своє бачення сучасного стану й розвитку аграрної галузі не лише в своєму регіоні, а в Україні вцілому.

Один із розділів книги про нього має назву «Хліборобська мудрість від Дмитра Лисуна»; тут зібрано вислови, що містять квінтесенцію його громадянського й фахового кредо. Вдумаймося в окремі з них: «Важливо, щоби кожний українець своїми вчинками виявляв любов до матері Вітчизни й пишався нею». «Бог наділив Україну унікальним ресурсом – родючими чорноземами й напрочуд працьовитими людьми. Гріх не скористатися такими можливостями! Кожний наш сільський мешканець здатний нагодувати щонайменше 10 осіб». «Пісна земля не вродить, бо й сама їсти просить!» «Від паювання землі на папері- до ефективного приватного власника на ділі.» «Знищите тваринництво – загубите сільське господарство!» «Заплатіть селянинові справедливу ціну за молоко!» «Припиніть хизуватися своєчасними виплатами зарплат! Це не якесь досягнення, а святий обов’язок працедавця.» «Лише на добрі тримаються великі справи.» «Маємо забезпечити виробництво сільгосппродукції європейського рівня.» «Україна має стати українською!»

На владному Олімпі Шевченкового краю він залишався все таким же щирим, відкритим, простим і уважним у спілкуванні, жодним чином не виявляючи зверхності чи невмотивованої суворості. Багато краян віддали свої голоси за кандидатуру Дмитра Лисуна під час парламентських виборів у 1994, 1998 та 2002 роках. Запропоновані ним передвиборчі програми засвідчували здатність кандидата мислити масштабно, по-державницьки, випереджати свій час. Як нам не вистачає нині таких людей у парламенті! Але тоді через застосування з боку провладних кандидатів різних брудних технологій йому так і не вдалося стати народним депутатом.

Усе частіше хотілося Дмитрові Олександровичу повернутися з кабінету чиновника до улюбленої праці в Плешканях, що він і зробив у квітні 2006 року, написавши заяву на звільнення за власним бажанням. Того ж року прийшло визнання справді унікальних заслуг плешканівського керівника на державному рівні - йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства». Вітали з нагородою і друзі, й колеги, й трудівники не лише його села й Златокраю, а й усієї Черкащини, бо вже давно були переконані, що цей видатний наш співвітчизник давно заслужив найвищих відзнак. А він подякувавши за привітання, знову поринав у турботи про господарство, куди вже давно прибували численні гості, щоб ознайомитися з сучасним тваринницьким комплексом, доглянутими врожайними полями, садом, пасікою. В планах керівника було й створити базу «зеленого туризму»… Та доля розпорядилася інакше.

… Спекотного дня 30 липня 2010 року Дмитро Олександрович зранку побував у районній лікарні в Золотоноші – почало підводити здоров’я. Там і застало тривожне повідомлення: на території ферми в Плешканях горить сховище люцернового сіна. Разом із сином миттю примчали на місце події, приєдналися до односельців, що гасили пожежу. Її невдовзі дружно погасили, а серце господаря не витримало… Серце, де жила велика любов до України, від Гірників до Плешканів.

На робочому місці, в повноті самовідданої діяльності, в розмаїтті планів і задумів, у життєлюбному розкриллі відійшов у вічність один із кращих синів України, один із тих, що не вмирають.

«Образ Д. О. Лисуна вкарбовано в пам'ять кожного плешканівчанина, від малого до старого. Увічнено ім’я видатного організатора аграрного виробництва і в назві однієї з центральних вулиць Плешканів (колишня вулиця Леніна). З ухвалою Правління та Президентської ради ВГО «Народна рада» Дмитра Олександровича було нагороджено (посмертно) Золотою зіркою Героя українського народу «за видатний внесок у розбудову громадянського суспільства і підняття іміджу України, справжній патріотизм та непохитну любов до рідної України».

«Пам’ятаємо. У спогадах друзів і колег». На цих сторінках одного з останніх розділів книги оживають усе нові штрихи до портрета Дмитра Лисуна. Односельці, рідні, друзі дитинства, колеги, журналісти, діячі культури, рядові працівники й керівники різних рангів, побратими студентських літ, однопартійці, політики… Серед них – народний депутат України 1-4,6 скликань Іван Заєць, голова УНП, народний депутат 1-4 скликань, кандидат технічних наук Юрій Костенко, ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України, академік, доктор педагогічних наук Станіслав Ніколаєнко, доктор технічних наук, професор Володимир Козирський, гендиректор ОДТРК «Рось», кандидат політичних наук, заслужений журналіст України Михайло Калініченко… 35 спогадів-посвят людей різного віку, професії, і в кожного – своя пам’ять серця…

«Справжній щирий друг», «Людина, яка жила поза часом», «Справжній селянин і українець», «Реформатор, видатний аграрій», «Хлібороб від Бога», «Щирий побратим», «Мудрий наставник», «Добрий батько села», «Гордість роду», «Людина, що випромінює світло крізь роки»…

… Такі яскраві, неординарні й віддані справі особистості завжди захоплюють і надихають. Читаючи цю повість-реквієм хвилюючого, напруженого сюжету, відчуваєш, із якою творчою й дослідницькою самовіддачею та сердечною теплотою працював над книгою її автор. Почесний краєзнавець України, перу якого належить багато книг і статей історичної та краєзнавчої тематики, лауреат премій ім. Петра Тронька, Михайла Максимовича, Г.М.Голиш нині працює директором наукової бібліотеки ім.М. Максимовича Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. Із Дмитром Лисуном його пов’язувало тривале службове спілкування (певний час Г.Голиш очолював гуманітарну сферу в Золотоніський РДА), яке з роками перейшло в міцну дружбу. Тож широко використавши архівні матеріали, спогади сучасників і власні враження, він зумів створити цей життєпис людини-трудівника, великого достойника нашої неспокійної доби, щоб про нього знали не лише сучасники, а й наступні покоління українців. Адже, як застерігав великий наш філософ Григорій Сковорода, «Що не закарбоване в Слові – те приречене на забуття».

Дуже бажано, щоб книга «Дмитро Лисун: від Гірників до Плешканів…» якомога швидше прийшла до масового українського читача і стала певною мірою ліками від розчарування та зневіри, особливо для нашої молоді.

Щоб пам’ятали, вдумувалися, вчилися й, окрилені високим взірцем служіння Україні, йшли далі.

Тетяна Бойко, членкиня Національної спілки краєзнавців України, заслужена вчителька України Тетіїв на Київщині