ВІДОМА УКРАЇНКА ІЗ РОЗКРАЯНОЮ ДУШЕЮ

Відома поетеса й перекладачка, вона вписала яскраву й самобутню сторінку в історію української емігрантської літератури. Днями минуло 120 років від дня народження знаної майстрині слова, отож пропонуємо нашим шановним читачам окремі штрихи її життєвої «одіссеї» та творчих перепетій.

Наталія Лівицька вперше побачила світ Божий на початку минулого століття – 15 червня 1902 р., а рідними пенатами літературної знаменитості став Писаренків хутір неподалік містечка Гельмязів Золотоніського повіту. Майбутня поетеса зростала у дворянській родині, що мала глибоке козацьке коріння. Її батько Андрій Миколайович Лівицький – присяжний повірений, а згодом і мировий суддя Золотоніського повітового суду був відомий своїми радикальними проукраїнськими поглядами. Принагідно підкреслимо, що в роки Української революції 1917 – 1921 рр. він входив до складу уряду Української Народної Республіки, а вже пізніше впродовж 28 років був Президентом України в екзилі (еміграції). Андрій Миколайович товаришував із Володимиром Винниченком, який частенько гостював у родині Лівицьких, балуючи Наталочку різними смаколиками та дарунками.

Здобувши початкову домашню освіту, дівчинка в 1912 р. вступила до Золотоніської гімназії. Втім гімназійне навчання їй довелося продовжувати в інших містах – Полтаві, Києві, Жмеринці, Переяславі, адже родині доводилося досить часто змінювати місце проживання через нестихаючі революційні потрясіння та наступи ворогів УНР. Зрештою, в 1920 р. Наталія опинилася у Варшаві, куди емігрували її батьки. Середню освіту вона завершила вже в місцевій гімназії м. Подєбради (Чехословаччина) і від 1923 р. студіювала романістику в Карловому університеті м. Прага та згодом у Варшавському університеті. Завдяки цьому вона досконало опанувала кількома європейськими мовами, що дуже стало в пригоді для її емігрантського життя та пізніших перекладацьких студій. Паралельно з цим дівчина глибоко й зацікавлено вивчала європейську й світову літературну класику.
У ті доленосні часи власного становлення відбулася й знакова подія особистого життя нашої іменитої землячки: вона зустріла свого єдиного й неповторного. Обранцем Наталії став тоді ще зовсім юний маляр, а пізніше один з найвідоміших українських художників-емігрантів Петро Холодний (звідси й подвійне прізвище нашої героїні – Лівицька-Холодна). Побралися молодята в 1924, а вже через рік у них з’явилася первісточка – Леоніда (Іда).
Вочевидь, саме на празький період життя й припадають перші проби пера поетеси, це була головно інтимна лірика. Наталія досить швидко зближується з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом та Євгеном Маланюком. До речі, останній був до безтями закоханий у Н. Лівицьку й присвятив їй кілька своїх віршів. А у Варшаві молода поетеса стала однією з організаторів літературної групи «Танк», друкувалась в альманасі «Сонцецвіт».
Щонайменше десятиріччя знадобилося Наталії, аби вона зрештою наважилася винести на суд європейських шанувальників творчого слова свою першу поетичну збірку з промовистою назвою «Вогонь і попіл» (1934 р.), названу «еротичним романом у віршах». Попри певні зауваги вона отримала на загал схвальні відгуки критиків, котрі одностайно засвідчили з’яву на Парнасі нової літературної зірки. Друга збірка Лівицької-Холодної «Сім літер» також побачила світ у Варшаві вже через три роки після першої. Опісля настала тимчасова творча перерва через досить нелегкий період, коли Європу залихоманило і зрештою втягло у страшний воєнний вир.
Крутозлами Другої світової закинули родину поетеси до Західної Німеччини, де вона мешкала в містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. Зрештою Лівицькі-Холодні в 1950 р. переїздять до США, а місцем проживання було обрано містечко Йонкерс поблизу Нью-Йорка. Тут Наталія Андріївна звернулася до прози, написавши низку високопатріотичних оповідань для молоді та біографічну повість «Шлях велетня», присвячену Тарасу Шевченку. Отже, письменниця залишила свій помітний слід і в літературній шевченкіані.
Своєрідним підсумком поетичної творчості нашої землячки стала видана в Нью-Йорку 1986 року її об’ємна віршована збірка «Поезії старі і нові». Сюди увійшли практично всі поетичні твори, написані Наталією Андріївною від 1923 до 1985 р.
Поетична творчість Н. Лівицької-Холодної по праву названа літературознавцями унікальним явищем української літератури. По суті це віршований роман про людське життя від юності до глибокої старості, де переплітаються дві сюжетні лінії: інтимний світ жінки й непроста доля емігрантки. Особиста лірика поетеси позначена тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу. Окрім того, у її творчості помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у інтимній ліриці Наталії Андріївни таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і вірність у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує багатобарвна гармонія, стрункість і легкість, а музика її поезії справді неповторна й вишукана. Літературні критики титулують майстриню слова як поетесу камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова.
Як справжня лінгвістична поліглотка, письменниця постійно виявляла неабиякий інтерес і до «слова мовленого інакше», займаючись перекладами з французької П. Валері, Ш. Бодлера, Л. Лябе, з англійської Р. Фроста, з російської К. Бальмонта. Вона відома і як громадська діячка, зокрема довгі роки була членом управи Союзу українок Америки.
Непросто жилося в еміграції відомій поетесі: вона навіть змушена була упродовж 17 років працювати робітницею на одній із американських фабрик. Свої останні роки наша іменита землячка провела вже в Канаді, де мешкала разом з донькою та зятем – Михайлом Хариною, священником Українського Католицького Собору Покрови Пресвятої Богородиці в Торонто. Наталія Андріївна постійно й надривно ностальгувала за Україною й про це переконливо засвідчує не один її твір. «І розкраяно душу надвоє: / половина по цей, а друга по той бік». – писала вона в 1970 р.Земне життя великої літературної достойниці скінчилося 26 березня 2005 р. в пансіоні для одиноких ім. І. Франка (неподалік м. Торонто). Доля відміряла їй на рік більше, аніж англійській королеві-матері: аж 103 роки (!). До речі, вічний спочинок наша відома краянка знайшла на православному цвинтарі Бавн-Брука (США), де були раніше поховані її батьки та чоловік.

Уже 17 років минуло, як відлинула в захмарні світи окрилена душа відомої літераторки. Та її освячене небесами й приречене на вічність Слово продовжує пробуджувати високі почуття:

Було і є і вічно буде
Це свято соняшних утіх.
Твоїх палких обіймів чудо
І ніжність пестощів твоїх.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича
Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького