ВІЗИТІВКА СЕЛА КОВРАЙ ЯК КОЛИСКИ ГЕНІЯ

котре долучилося до становлення самобутнього таланту одного із найславетніших достойників національної духовності Григорія Сковороди. Цьогорічний грудень означений справді знаковою датою нашої історії – 300-річним ювілеєм цього видатного мислителя. З огляду на неабияку роль, яку зіграло село Коврай у творчій долі генія, пропонуємо нашим читачам візитівку цього поселення, як через призму минувшини, так і в окремих штрихах сьогодення…

Коврай – не рядове поселення

Коврай розташований за 20 км на північний захід від райцентру – м. Золотоноша – в долині річечки Ковраєць (басейн Супою). Є тут і невеличке озерце Довжок. Місцина тут переважно рівнинна, дещо погорблена й порізана глибокими ярами. Найближчими сусідами Ковраю є села Коврай-2 (Левада), Гельмязів та Рецюківщина. Село займає площу 107 га, тут налічується 11 вулиць і 8 провулків із загальною протяжністю 18 км. Назви сільських кутків віддзеркалюють історію чи особливості місцини: Забрід, Загребля, Жидівський хутір, Леонівщина, Ревівщина. У цьому населеному пункті – 346 дворів (залюднених лише 204) з населенням 575 мешканців, що вп’ятеро менше порівняно з початком минулого століття. Природний приріст тут стабільно мінусує, наприклад, у 2021 р. народилося 5, а пішло у вічність 19 (-14), у поточному році ці цифри становили відповідно 1 і 8. Найпоширенішими прізвищами ковраївчан є Василенко, Гайдай, Різник, Юрко.

А тепер помандруймо в минувшину цього іменитого поселення. Коврай має майже 330-річну історію, яка започаткована ще в 90-ті роки ХVІІ ст. Про це засвідчує датований 1740 роком історичний документ, який містить донесення переяславській полковій канцелярії гельмязівця Я. Лесенко про те, що 50 літ тому його мати Христина Ансиха «уступила Степану Томаре свои грунта… для устроения футора при речке Каврай во время асаульства его». Назва «Коврай» походить від відповідного гідроніму (назви водного об’єкту), а перехід останнього у здрібнілу мовну форму «Ковраєць» відбиває зміни, які сталися із колись повноводною річкою. До речі, слово «коврай» має, швидше за все, тюркське походження (коурай) і означає «сухий очерет». Дійсно, свого часу тюрки, розгромлені половцями, облюбували вкриті очеретом заплави р. Супій. У Ковраю – лише єдиний стовідсотковий тезко й знаходиться він поруч (с. Коврай-2). Щоправда, в районі є ще с. Старий Коврай і Коврайські хутори.

У 1715 р. Степан Томара помер у ранзі Переяславського полковника і землі біля ріки Коврай стали власністю його сина, бунчукового товариша Василя Томари. Тогочасні документи фіксують спочатку хутір Коврайський, а згодом цей населений пункт прибрав новітню назву й статус села. У 1731 р. тут налічувалося всього 35 дворів.

Описами Київського намісництва 1781 р. в селі було зафіксовано вже 145 дворів із населенням 481 мешканець. Тут був дворянський маєток, три господарства мали різночинський статус, 27 належало виборним козакам, одне – церковникам, 118 – залежним селянам.

Коврайський етап становлення генія

Рік 1753 увійшов у історію національної літератури й нашого краю, бо саме тоді в помістя коврайського дідича Степана Томари (молодшого) прибув тоді ще в ранзі студента Києво-Могилянки Григорій Сковорода, який став домашнім учителем у цій родині за рекомендацією київського митрополита Т. Щербацького. уже мав невеликий педагогічний досвід, а в Ковраї його учительський хист дістав подальше вдосконалення. Навчати Григорію Савовичу випало старшого поміщицького сина Василя, який первинно не відзначався ні старанністю, ні дисциплінованістю. Тому спочатку довірливі стосунки між вчителем та учнем не склалися, інколи неслуха Василя за провини довелося саджати в погріб (йдеться про винний підвал 40 кв. м на кшталт токайських, який С. Томара спорудив за порадою Г. Сковороди, котрий бував у Токаї). Дійшло й до конфлікту: стомлений лінивим тугодумством свого учня, запальний Сковорода якось назвав його «свинячою головою». Ображений Василь поскаржився своїй мамі Ганні (до речі, вона була донькою генерального писаря Війська Запорізького Василя Кочубея) й та наполягла, аби чоловік негайно звільнив учителя. Г. Сковорода на рік усамітнився в Троїце-Сергієвому монастирі, а невдовзі до родини Томар прийшло прозріння, якого великого вчителя вона втратила.

Зрештою, зваживши на наполегливі умовляння С. Томари, Григорій Савович таки повернувся до Ковраю й продовжив навчання Василя. Багатогранні знання вчителя, вміння знайти правильні підходи до свого вихованця зрештою упевнили Василя у важливості освіти, й він дедалі більше почав радувати свого наставника й батьків навчальними успіхами. Уже пізніше прозрілий Василь Степанович назвав Г. Сковороду своїм найближчим другом. Сководинська школа дуже знадобилася В. Томарі в його життєвому поступі: він став відомим дипломатом, лицарем високих нагород і дослужився до рангу таємного радника (один із найвищих у імперії цивільних чинів). До речі, підтримував дружні зв’язки з відомим достойником Василем Капністом.

У п’ятирічний коврайський період було започатковано й літературні студії Г. Сковороди. Зачарований неповторною природою тамтешньої природи, саме в Ковраї він відчув неабияке поетичне натхнення й написав свого першого вірша «Ходя по земли, обращайся в небеса». Коли поет прочитав свій твір С. Томарі, той схвильовано сказав йому: «Друже мій, Бог благословив тебе даром духу і слова!». Ці слова надихнули поета на нові духовні подвиги й він остаточно осідлав Пегаса. Саме в Ковраї була написана більшість поезій його геніальної збірки «Сад божественних пісень».

Особлива природна й духовна аура Ковраю долучилася й до зародження оригінального філософського світобачення цього мислителя. Саме тут пройшла еволюція від визнання принципу «сродності» до оригінального вчення про щастя – найвищого сенсу людського життя. До вищих наук мислитель відносив самопізнання як осягнення людиною власної сутності й Бога. Ідея «щастя» найповніше розкритий мислителем у його 3-й і 21-й піснях названої поетичної збірки.

Коврай став і своєрідним стартовим майданом довгих у часі й просторі мандрів Україною видатного філософа, поета й артиста, котрого «світ так і не впіймав». Принагідно нагадаємо, що коврайський період життєдіяльності                     Г. Сковороди доволі грунтовно описали відомий український історик і етнограф Дмитро Яворницький та Дмитро Багалій.

Опісля Сковороди

А тепер кілька штрихів до подальших періодів коврайської минувшини. У другій пол. ХІХ – поч. ХХ ст. одним із господарських флагманів краю став маєток М. Мерінга «Великий Коврай» площею 2200 десятин. Як засвідчують історичні документи, тут застосовувалися три сівозміни: вісімнадцяти-, двадцяти- й шестипільна та утримувався кінний завод.

За переписом 1910 р. у Ковраї Гельмязівської волості налічувалося 350 господарств, а населення порівняно з кінцем ХVІІІ ст. зросло вчетверо й становило 1982 мешканці. Вони займалися рільництвом і тваринництвом, а зібране збіжжя мололи на 12 сільських вітряках.

Духовним центром була Троїцька церква (1802 р.), дітей же навчали у відкритій у 1874 р. земській початковій школі. Утім рівень письменності місцевої людності становив лише 23 %, а серед жінок – 7,2 %.

У 1920 р. Коврай став центром сільської ради (з 1923 р. – Гельмязівського району) з підпорядкуванням трьох хуторів: Коврай-Левада, Дубинка й Леонівщина й населенням 2654 мешканці. На хвилі примусової колективізації тут постало два колгоспи: «Дружба» та імені Шевченка. У страшні голодні роки 1932 – 1933 рр. мученицькою смертю померло близько тисячі коврайців – кожний третій житель села, кілька десятків стали жертвами незаконних політичних репресій.

Понад 500 жителів села стали учасниками Другої світової, 196 загинуло, а 160 нагороджено бойовими орденами й медалями. Після війни коврайські колгоспи об’єдналися в сільгоспартіль «Слава». На 1960 – 1980-ті роки припадає розквіт цього господарства, яке тоді очолював здібний організатор Михайло Братчик. За видатні успіхи у праці колишній фронтовик, механізатор Григорій Нерух був удостоєний почесного звання Героя праці. Водночас, саме в 1980-ті роки в Ковраї було вчинено справжній акт вандалізму: з ініціативи компартійної влади було зруйновано Троїцьку церкву.

На зламі століть місцеве господарство пройшло низку реорганізацій, одначе втриматися на плаву так і не змогло. Свої земельні й майнові паї переважна більшість коврайців передала в оренду потужному сільгосппідприємству – ПСП «Плешкані».

Вшанування пам’яті генія

Як одна із творчих колисок поета-філософа, село Коврай вирізняється своїми об’єктами вшанування пам’яті  Г. Сковороди. Ще в 1972 р. тут було започатковано роботу природничо-історичного комплекс видатного українця. У його складі – в’їздний знак до села, парк і діброва загальною площею 14 га, погруддя мислителя, меморіальна дошка на фасаді школи, літературний музей Г. Сковороди, альтанка (реконструкція) та погріб родини Томар, надмогильна плита    Г. Томари (Кочубеївни) та ін. Розроблено туристсько-екскурсійний маршрут «Коврайський світ Г. Сковороди». Очільницею заповідника є директорка місцевого НВК І – ІІІ ст., відома краєзнавиця Людмила Різник, багатогранна діяльність якої в цій царині відзначена медаллю Інституту філософії НАН України «За розвиток сковородинознавства».

Нині не лише в Ковраї, а й у всьому світі проводяться велелюдні заходи, присвячені великому Українцю. Залишається лише висловити побажання, аби вшанування пам’яті нашої національної гордості було повсякчасним, а не лише з приводу ювілеїв.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки

ім. М. Максимовича Черкаського національного

університету ім. Б. Хмельницького