Статьи и обзоры nachodki.ru

СОЛІСТ-БАНДУРИСТ ПЕТРО АВРАМЕНКО

Щедра на таланти земля золотоніська виколихала не одного самобутнього діяча музичного мистецтва. В їхньому числі – пісенна зірка, Шевченківська лауреатка Діана Петриненко (с. Білоусівка), відомий інструменталіст і незмінний упродовж останніх понад 20 років гендиректор Національної опери Петро Чуприна (м. Золотоноша), бандурист, народний артист України Сергій Баштан, відомий кобзар Михайло Коваль (обоє с. Великий Хутір), заслужений артист України Андрій Піддубний (с. Красенівка) та ін. Гідне місце в цій зірково-музичній когорті посідає й наш земляк із с. Плешкані, заслужений артист України Петро Авраменко, котрий днями відзначив 85-й рік від дня свого народження…

Музика від дитинства

Майбутній уславлений музикант прийшов у цей світ п’ятого грудневого дня лихозвісного масовими політичними репресіями 1937 року, а його малою батьківщиною стало с. Плешкані, що розкинулося неподалік тихоплинної річечки Супій. Родина Авраменків була відомою в краї. Ще б пак, її глава Петро Іванович – бригадир місцевої тракторної бригади – обраний депутатом Верховної ради СРСР 1-го скликання і невдовзі був призначений на відповідальну посаду директора Гельмязівської МТС. Мама Ольга Пилипівна гнула спину на колгоспному полі. Петрик у родині був середульшим і зростав разом зі своїми двома сестричками Лідою й Галею.

Мало чи не з колиски хлопчик поріднився з музикою, адже нею була ущент наповнена затишна оселя Авраменків. Залюбки слухав мамині пісні, у вільні хвилини вправно виводив мелодії на гармонії-двохрядці тато, а ще звучали музичні записи з грамплатівок на патефоні (ним преміювали Івана Петровича). Невдовзі Петрик самотужки опанував балалайку, а завдяки батьковим майстер-класам – і гру на гармонії. Уже в підлітковому віці хлопцю підкорився й цар музичних інструментів – баян. Підкреслимо: він був самоуком, бо жодної музичної школи в тих краях не було.

А як же шкільне навчання? Воно розпочалося у ще воєнному 1944-у й проходило спочатку в Золотоноші, потім у Лубнах та Петрівці-Роменській на Полтавщині (батько там працював на керівних посадах) і, зрештою, в Підставківській семирічці. Навчався охоче, був у числі кращих учнів, постійно виступав на самодіяльній сцені. А ще виявив неабиякий хист до малювання, став ілюстратором стінгазет, ставав переможцем творчих конкурсів. Атестат про повну середню освіту юнак отримав уже в 1953-у після закінчення Гельмязівської школи. До речі, його однокласником був у майбутньому знаменитий державний діяч СРСР, доктор сільгоспнаук Іван Скиба.

Свою трудову діяльність Петро розпочав рахівником у підставківському колгоспі, закінчив обласні курси завідувачів клубу, а потім, як і належалося, перебував на військовій службі. І там не полишив музичних занять, співав у військовому ансамблі. А після звільнення в запас закінчив 10-місячні обласні курси хормейстерів-баяністів при Золотоніській музичній школі й упродовж двох років працював баяністом у сільському клубі рідних Плешканів та викладав співи в місцевій школі. Утім його не полишала думка щодо підкорення нових вершин музикування.

В 1962 р. Петро став слухачем Республіканської студії з підготовки акторських кадрів при Державній заслуженій капелі бандуристів і здобув фах співака-бандуриста. Відтак у його творчій долі сталася метаморфоза: голосистий баян витіснила лірична бандура, котра безроздільно заполонила подальше Авраменкове буття. Успішно здолавши в 1964 р. конкурсні випробування, він став артистом знаменитої капели бандуристів. Тоді ж вступив на заочне відділення Київського музичного училища ім. Р. Глієра, де навчався вокалу у відомих педагогів Віталія Лапшина та Людмили Карапетянц.

«Невпинно вдосконалюватися!» - таким життєвим гаслом завжди послуговувався талановитий співак-бандурист. Вищу музичну освіту здобув у Львівській консерваторії ім.. М. Лисенка, яку заочно закінчив у 1973 р. Із особливою вдячністю згадує Петро Іванович свого наставника з гри на бандурі, заслуженого діяча мистецтв, професора Василя Герасименка. Отож наш герой пройшов усіма щаблями музичної освіти й цей шлях навчального поступу виявився завдовжки в 15 літ!

Майстер вокалу

Майже пів віку тривала активна музично-творча діяльність Петра Авраменка. У Державній заслуженій капелі бандуристів він розпочинав як рядовий виконавець, а потім завдяки своєму таланту й самовідданому відточуванню виконавської майстерності набув поважного статусу соліста. Першим у цьому колективі Петро Іванович застосував технічно-виконавське ноу-хау, під’єднавши до своєї бандури звукопідсилювача, що дозволило вдосконалити колоритність звучання цього інструменту. Безкінечні репетиції, гастролі і концерти, концерти… Так, наш земляк втрапив у свою, давно вимріяну життєву стихію й відчував себе в ній напрочуд комфортно.

Проте з часом бандурист зрозумів, що в цьому, нехай і знаному, колективі він не зможе повною мірою зреалізувати свій творчий потенціал, а на додаток у нього виникли ще й певні непорозуміння з керівником оркестру.

Якось після чергового концерту до Петра Івановича зателефонував Анатолій Авдієвський і запропонував йому перейти на постійну роботу до Державного українського хору ім. Г. Верьовки. Майже не вагаючись, навесні 1979 р. артист пристав на цю пропозицію й на наступні майже 30 років пов’язав свою творчу долю з цим всесвітньо відомим пісенним колективом. Саме на цей час і припало розкрилля таланту нашого земляка.

Уже достатньо зрілий і умудрений сценічним досвідом, він відразу зайняв достойну нішу в уславленому колективі як провідний виконавець. Петро Іванович мав амплуа драматичного тенора, а його гра на бандурі вирізнялася своєю виразністю й довершеністю. Своєрідними візитівками пісенного репертуару артиста стали думи «Буря на Чорному морі» та плач невільників», українські народні пісні «Стоїть явір над водою», «Бандуристе, орле сизий», а також інструментальні твори «Концертний етюд», «Фантазія» К. Мяскова, «Дума» М. Дремлюги», «Осіння пісня» П. Чайковського та ін. Зачаровував співак глядачів і виконанням пісні «Ой, ти дівчино, з горіха зерня» А. Кос-Анатольського на слова І Франка.

У складі капели бандуристів та хору артист виступав переважно з сольними номерами на сценах 47 країн чотирьох залюднених континентів. Йому аплодували в різних куточках величезних обширів СРСР, у Торонто й Вашингтоні, Ріо-де Жанейро й Сантьяго, Парижі й Лондоні, Токіо й Пекіні, Каїрі й Могадішо… У його виконанні сприймали чарівні мелодії й нашу мову солов’їну представники різних народів і рас без будь-яких адаптацій; воістину: «Мова – універсальна мова людства» (за Г. Лонгфелло).

Та особливо в пам’ять митця вкарбувалися зустрічі з українською діаспорою, адже нашого квіту – по всьому світу. Ці українці по-особливому чутливо й ностальгійно зболено сприймали пісні під одвічну бандуру у виконанні маестро як дарунок своєї далекої й водночас близької Прабатьківщини; овації після кожного номера не вщухали по кілька хвилин!

Ще від середини 1960-х років Петро Іванович відчув незбориму внутрішню потребу долучитися до підготовки молодої зміни музикантів. Уже тоді розпочав викладання курсу бандури у студії при капелі бандуристів. Його педагогічна діяльність на багато років продовжилася в Київському педінституті (нині – НПУ ім. М. Драгоманова) та університеті ім. Б. Грінченка. Здобув учене звання доцента, став автором методичних статей та посібників, упорядкував нотний збірник співака-бандуриста.

Петра Івановича завжди супроводжувала не тільки любов вдячних глядачів і слухачів, а й вагоме суспільне визнання його заслуг. Ще в 1976 р. його було нагороджено медаллю «За трудову доблесть», згодом ювілейною відзнакою «1500 років Києва». Є в активі артиста й Почесна грамота Верховної ради України та безліч відомчих і регіональних нагород. У 1995 р. він отримав звання «Почесний громадянин м. Гусятин». А в 2003 р. нашого земляка за особливі заслуги в музичному мистецтві відзначили почесним званням «Заслужений артист України». Він є чинним членом Національної всеукраїнської музичної спілки та Національної спілки кобзарів України. Утім не задля нагород Петро Іванович з такою самовіддачею служить її шляхетності Музиці…

Багатогранність

Хоча музика була й залишається найголовнішим пріоритетом життєвого поступу нашого краянина, одначе цим не вичерпуються його творчі вподобання. Як уже зазначалося, ще з юних літ Петро Іванович відчув владний поклик пензля, ця пристрасть не полишає його й дотепер. У вільні від музикування години знаходив душевний спокій на природі з етюдником і клав на папір чи полотно розкішні барви рідної землі. У його живописному доробку – пейзажі, натюрморти, портрети, написані олівцем, акварельними чи олійними фарбами. Назвемо бодай декілька полотен майстра. Вони відклалися в народних музеях, приватних колекціях, а нещодавно дві свої картини художник подарував нашій університетській книгозбірні. Побачили світ і книга-каталог його художніх робіт.

А ще мистець поріднився з літературним словом. Плешканівчанам він подарував своє краєзнавче видання «Любі мої земляченьки: подорож сторінками минулого й сьогодення». Змістовно насиченою є й його книга «Народжений бути щасливим», присвячена довгій мистецькій «одіссеї» артиста різноманітними землями-світами та незабутнім зустрічам у близькому й далекому зарубіжжі.

Кілька років тому ветеран сцени повернувся на свою малу батьківщину й деякий час мешкав у рідних Плешканях, а віднедавна оселився в Золотоноші. Утім не поспішає віддатися 100-відсотковому пенсійному спокою й час від часу бере участь у концертах. Частенько виступає зі своїм другом, талановитим самодіяльним композитором Валерієм Скляром.

Майже 50 літ Петро Іванович був щасливим у шлюбі зі знаною музикинею-піаністкою й педагогинею С. О. Ревуцькою (вона також навчалася в музучилищі Р. Глієра та Львівській консерваторії). На жаль, Світлана Олексадрівна вже пішла в засвіти. Довелося артисту пережити й ще одну непоправну втрату: три роки тому після важкої хвороби обірвалося життя його доньки Оксани – відомої громадської діячки, яка опіковувалася дітьми-сиротами в благодійному фонді «Корда».

Музичними стопами П. Авраменка пішов його син Олександр, котрий став відомим кларнетистом і лауреатом міжнародних конкурсів. Нині він є солістом оркестру Таллінської опери (Естонія). Онук Дмитро закінчив музакадемію ім. Р. Глієра, одначе згодом змінив свою кар’єрну траєкторію, і після закінчення магістратури в Іспанії присвятив себе маркетингу, а нині працює в Секретаріаті з прав людини Верховної ради України. Утім Петро Іванович плекає надію, що його музичну естафету, можливо, продовжить «талліннський» онучок Тихон чи «київський» правнучок Гордій…

Попри сьогоденні негаразди ювіляр випромінює оптимізм і налаштованість на активне життя. Тож з роси Вам і води на многія й благія літа, вельмишановний Петре Івановичу!