ВЕЛИКИЙ КНИГОЛЮБ І ВИПУСКНИК УНІВЕРСИТЕТУ СТАВ ВІДОМИМ КРАЄЗНАВЦЕМ

Незаперечною є істина, що університет славний своїми випускниками. За свою понад 100-річну історію Черкаський національний подарував Україні багато яскравих постатей, серед яких гідне місце посідає й невтомний дослідник історії рідного краю, знаний педагог, випускник нашого вишу 1951 р. Павло Терентійович Герман. Днями минає 105 років від дня народження цього достойника й з цієї нагоди пропонуємо стислий огляд його життєдіяльності, наповненої добротворенням.

Павло Герман вперше побачив світ під завісу буремного 1917-го, вже коли у революційному вирі народилася Українська Народна Республіка. А його рідними пенатами стало крихітне наддніпрянське сільце з промовистою назвою Германів Хутір, розташоване поруч з Ліплявою (Канівщина). Нині малу батьківщину Германів (прізвище більшості тамтешніх мешканців) уже не віднайти на сучасних мапах: село поглинуло штучне море.

Павло зростав у селянській родині, котра утім була доволі авторитетною серед односельців. Та це й не дивно, адже її глава Терентій Макарович був вправним чинбарем (вичиняв шкіри) й майстерним кравцем, котрий шив односельцям кожухи, свити, кобеняки та ін. А Павлова мама Олександра Симонівна була місцевою знахаркою-цілителькою, добре зналася на лікарських травах і коріннях. Хлопець ще з раннього віку був долучений до праці, залюбки допомагав своїм батькам. Навчався в Ліплявській та Прохорівській школах, був у числі кращих учнів, гарно малював. А коли закінчив 7 класів, батьки сказали йому: «Ти в нас розумник, отож вивчайся на вчителя!» Така перспектива цілком узгоджувалася із життєвими планами юнака й він вступив до Канівського педтехнікуму. Його успішно закінчив у 1937 р., здобувши фах учителя початкових класів. Тут зустрів і свою життєву долю: закохався в голубооку Настуню Заживило, яка також здобувала педагогічну освіту. Перегодом молодята побралися й розпочали свою вчительську діяльність у селі Бубнівська Слобідка.

Одначе довго навчати тамтешніх школярів Павлові не випало: невдовзі молодого вчителя призвали на військову службу. Не думав тоді, що залишав рідні краї на довгих майже 10 літ. Щоправда, в 1940-ім приїхав таки додому в короткочасну відпустку, аби обняти дружину та потримати на руках свого первісточка Толю.

Після закінчення військового училища політрук Павло Герман узяв участь у важких оборонних боях 1941 – 1942 років, став учасником оборони Севастополя. Потрапив у ворожий полон, де зазнав усього лихого: нелюдських тортур, знущання, голоду й холоду, хвороб. Якось здійснив спробу втечі, проте невдалу: був поранений і повернений до табору. Уже в 1944-му його визволили з неволі американські війська. Утім Павлові митарства не завершилися: після цього довелося витримати принизливі перевірки вже в радянських фільтраційних таборах.

Повернувшись у рідні краї, колишній фронтовик кинув свого життєвого якоря у тодішньому райцентрі – селі Гельмязів, де навчав школярів у місцевій семирічці. Згодом у родині Германів з’явилося ще двійко синочків-соколят. Словом, життя наладилося, й попри негаразди повоєнних років, Павло Терентійович відчував себе по-справжньому щасливим.

Поряд з цим він усвідомлював, що справжній учитель має постійно працювати над власним освітнім вдосконаленням. Спочатку закінчив учительський інститут, а вищу освіту здобув на філологічному факультеті Черкаського педінституту (1951, заочне відділення). Відтоді Павло Терентійович викладав мову та літературу, пізніше історію в середніх і старших класах. А ще проводив уроки з образотворчого мистецтва, адже мав неабиякий хист до малювання. Учні його дуже поважали й любили за компетентність, фанатичну відданість справі, щирість і доброту. З роками прийшов власний педагогічний досвід, який став предметом вивчення серед учительської спільноти Золотоніщини.

Неабияким авторитетом користувався Павло Герман і серед шкільних колег. Тож усі з радістю сприйняли звістку про призначення його заступником директора школи (Михайла Гацанюка). На цій посаді він став справжнім учителем учителів, проводив багатогранну методичну роботу, а потім певний час очолював вечірню школу для сільської молоді.

Ще з юних літ Павла Терентійовича цікавила історія рідного краю, а з плином часу це стало його невгасимою пристрастю. Він був великим книголюбом, але перевагу дедалі більше став віддавати краєзнавчим матеріалам. Його помешкання було ущент заповнено краєзнавчою літературою, підшивками місцевих газет та теками з вирізками й виписками. Якось на учительській конференції він зустрівся з відомим золотоніським краєзнавцем Михайлом Пономаренком, який наполегливо порадив гельмязівському педагогу працювати в архівах та публікувати результати своїх краєзнавчих розвідок на шпальтах місцевої періодики. Відтак на сторінках газет стали з’являтися глибокі за змістом і бездоганні за формою викладу Германові статті. Скільки їх усього опубліковано – достеменно невідомо, лік іде на кілька сот. Павло Терентійович став автором розлогого нарису «Гельмязів» на сторінках унікальному краєзнавчому виданні «Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область».

П. Герман – творець одного із найкращих у області краєзнавчих народних музеїв. Усе почалося зі скромного музейного куточка в Гельмязівській семирічці, який пізніше було об’єднано з відповідним осередком середньої школи. Спираючись на учнівський актив, краєзнавець роками збирав експонати для майбутнього музею, цілими тижнями пропадав у архіві. Зрештою сільська рада виділила окреме приміщення й після його ремонту закипіла робота з оформлення музейної експозиції, яку Павло Терентійович провів разом з педагогами-однодумцями Григорієм Ваченком та Василем П’ятикопом. У 1983 р. сталася довгоочікувана подія: музей відчинив свої двері для відвідувачів.

Утім цьому осередку Пам’яті судилося витримати аж два переселення. Спочатку за наполяганням місцевої влади експозицію довелось перенести до Троїцької церкви (освячена в 1840, пам’ятка архітектури). Одначе в період Горбачовської перебудови місцевою парафією вирішено було відновити там служби Божі, і в цьому їх допоміг сам владика Філарет. Він викупив колишнє приміщення місцевого банку і передав його для музею. Довелося Павлу Терентійовичу вчергове розпочинати мало чи не з нуля й заново разом зі своїми помічниками оформлювати експозицію. Зате тепер він мав у своєму розпорядженні набагато більші експозиційні площі, що уможливило на додаток до відділів історії села показати й минувшину гельмязівської освіти.

Музей став помітним просвітницьким осередком краю й вагомим центром краєзнавчих досліджень. Звісно, його душею й очільником на громадських засадах до останнього свого подиху був Павло Терентійович. Попри те, що ветеран війни і праці мав уже статус пенсіонера, він ні на мить не збавляв обертів своєї діяльності, постійно знаходився в епіцентрі краєзнавчого руху й пам’яткоохоронної роботи. А його дітище – музей – згодом отримав звання «народний».

П. Т. Герман був знаним громадським активістом, очолював місцеву ветеранську організацію, виступав з цікавими лекціями перед земляками, неодноразово обирався депутатом сільської ради. Його бойові й трудові заслуги відзначено орденом Вітчизняної війни 2-го ст., 17 медалями та 8 нагрудними знаками. Павло Терентійович є відмінником народної освіти.

Кожний із синів краєзнавця проторив достойну життєву стежину. Старший – Анатолій – служив у Збройних Силах заступником командира дивізії, середульший Володимир був головним художником-оформлювачем Укртелекому, а наймолодший Юрій зажив слави віртуозного токаря на київському заводі «Арсенал» й був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Земне життя відомого освітянина й патріарха краєзнавства завершилося 2 червня 1996 р. Наш відомий краянин і випускник університету своїм беззавітним служінням освіті й краєзнавству заслужив на вдячну пам’ять.

Григорій Голиш, директор

наукової бібліотеки ім. М. Максимовича,

 Почесний краєзнавець України