ПРАВЕДНИЦЯ

Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ

Л. Сегре

Їх назвали праведниками народів світу. Вони заслужили такого високого титулування своєю мужністю й жертовністю в ім’я порятунку найдорожчого: людського життя. Йдеться про тих справді легендарних людей, котрі, нехтуючи смертельною небезпеко, в роки Другої світової рятували приречених на знищення євреїв. Для увічнення їхнього беззавітного подвигу в Ізраілі збереження пам’яті жертв Голокосту Інститутом Яд Вашем ще в 1953 р. запровадили це почесне звання для відзначення людей неєврейської національності. До цієї славної когорти Праведників з поміж 2,5 тисяч українців належить і наша землячка, почесна громадянка м. Черкаси Олександра Максимівна Шулежко. Днями виповнилося 120 років від дня народженн цієї уславленої жінки із непростою життєвою долею, а тому доречно бодай кількома штрихами змалювати її життєпис як до звершення нею подвигу порятунку, так і опісля тих вікопомних подій.

Олександра з’явилася на світ Божий на початку позаминулого століття – 15 (28 за новим стилем) травня 1903 р., а її маленькою батьківщиною стало с. Михайлівка Золотоніського повіту (Драбівщина). Зростала в заможній селянській родині Шелудьків і саме це уможливило її навчання в Золотоніській жіночій гімназії (у роки «великого перелому» Шелудьки були розкуркулені). У 1921-му поєднала свою життєву долю зі священником Федором (адвокатом за освітою), який, до речі, був належний до Української автокефальної православної церкви. Лихозвісного 1937 року він згинув у сталінській катівні, а Олександра залишилася сама з чотирма маленькими дітьми на руках та ще й з клеймом «дружини ворога народу». Пережила й трагедію непоправної втрати: ще маленьким помер її синочок.

Аби зреалізувати свою мрію стати вчителькою, закінчила педтехнікум. А потім працювала в дитсадку №4 м. Черкаси, віддаючи маленьким вихованцям свої знання й частку щедрого серця.

Згодом перебралася до Черкас і з початком окупації міста очолила місцевий притулок для дітей-сиріт. У ньому утримувалося близько 100 вихованців, в тому числі й 25 представників єврейської національності. Олександра Максимівна знала, що за переховування єврейських дітей їй загрожує смертна кара від окупантів. Більше того, на смертельну небезпеку вона наражала й своїх двох маленьких доньок: семирічну Аллу й чотирирічну Ларису. Та попри це вона все зробила для порятунку маленьких євреїв. Завдяки сміливості, винахідливості, знанню німецької мови їй роками вдавалося вводити в оману німецьку окупаційну адміністрацію й поліцаїв. Єврейських дітей залежно від особливостей їхньої зовнішності у притулку записували як українців, греків, вірмен або татар. Під час перевірок дітей-євреїв переховували в ізоляторі, запевняючи окупантів що там тримають інфекційних хворих.

Міська управа виділила мізерні кошти на утримання цього закладу, все інше діставалося працею його вихованців: вони обробляли город, вирощували декілька поросят, доглядали кіз, заробляли кошти працею в господарстві місцевого землевласника ІІІварца, співали за гроші в церковному хорі. Досвідчений вихователь і організатор дитячого колективу, О. Шулежко забезпечила чіткий розподіл трудових обов’язків між вихованцями, розробила ефективну систему опіки старших над молодшими і все це створювало загалом прийнятні умови для утримання дітей притулку.

У притулку клопотами завідувачки проводилися систематичні заняття з мови, літератури, математики й музики. Незабаром почав працювати й гурток вишивки.

З наближенням радянських військ за наказом окупаційної влади притулок було евакуйовано у Вінницьку область, де дітей поселили у вщент розореному Соболевському дитбудинку без будь-яких засобів існування. Щоб забезпечити виживання дітей у цих екстремальних умовах, О. Шулежко. розподілила їх на «четвірки» з різновіковим складом, які очолювались підлітками. Старші діти кожної групи діставати харч й ділилися ним з молодшими – так вихованцям вдалося врятуватися від неминучої голодної смерті.

Після приходу радянських військ у квітні 1944 р. вихованців повернули до м. Черкаси (невгамовна О. Шулежко домоглася виділення для них окремого вагона) й здали у спецдитбудинок № 1. А на саму рятівницю чекав дуже непростий період її життя. Олександра Максимівна тільки тоді дізналася, що ще в 1942-му під час пекельних оборонних боїв два дні до свого 19-річчя згорів у танку її первісточок Вадим. Надірвала серце горем непоправної втрати, та згодом опанувала себе, адже треба було підіймати на життєве крило своїх двох доньок.

Сама ж Олександра Максимівна упродовж понад 20 років перебувала в страшному режимі підозри з боку радянської влади. Довелось їй пережити принизливі допити в репресивних органах, носити жахливий ярлик нацистської колаборантки, терпіти незаслужені образи з боку найближчого оточення. Їй заборонили займатися педагогічною діяльністю й жінка змушена була вдовольнитися далекою від її фаху скромною посадою працівниці реєстратури міської лікарні. Проте й тут вона продовжила свою добротворчу діяльність: стала донором крові й здала її загалом щонайменше 150 літрів.

Та зрештою справедливість взяла гору, й завдяки клопотам священника Троїцької церкви о. Омеляна та завідувача відділу охорони здоров’я С. Гончарова подвиг О. Шулежко став відомий загалу і вона отримала посвідчення учасниці партизанського руху, а в 1985 р. – й орден Вітчизняної війни  1-го ст.

Уже у своєму високому віці наша землячка мешкала в Києві, у своєї доньки, а її земне життя закінчилося в 1994 р. Всього два роки не дожила Олександра Максимівна до найвищого поцінування її героїчного вчинку. 11 червня 1996 р. ізраїльський інститут Яд Вашем присвоїв їй почесне звання Праведниці народів  світу (посмертно) із занесенням її імені на Стіну Пам'яті Алеї Праведників  в м. Єрусалим.

Прийшло й запізніле визнання Праведниці у її рідному краї.  У 2013 р. в Черкасах на стіні будинку № 200 (вул. Хрещатик) відкрили меморіальну дошку на честь Олександри Шулежко. Рішенням міської ради в 2017 р. їй було присвоєно звання «Почесна громадянка м. Черкаси», а під завісу воєнного 1922 р. у Черкасах з’явилася й вулиця Праведниці О. Шулежко. Їй присвячена книга Р. Загоріної й Т. Шапіро «Пам’яті уславленої землячки», а також документальний фільм.

Тож пам’ятаймо нашу уславлену краянку! Особливо це важливо нині, в ці доленосні дні, коли в кривавому герці зі знавіснілими рашистами вирішується доля української нації, й коли постало нове покоління дітей війни. А новочасні Праведники усе – безстрашні воїни ЗСУ, самовіддані енергетики, жертовні медики, працелюбні педагоги – роблять задля того, аби порятувати дітей – наше майбутнє!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім.. М. Максимовича