МИХАЙЛО ПШИЧЕНКА: ВІЙСЬКОВИК, КРАЄЗНАВЕЦЬ, ПОЕТ

Фронтовик-орденоносець Другої світової. Військовик-підполковник. Відомий публіцист, краєзнавець, поет. А ще – глава багатодітної родини. Усі ці чесноти належать нашому знаному землякові Михайлу Петровичу Пшиченку. Цьогоріч виповнилося 100 літ від дня його народження, отож випадає чільна нагода нагадати краянам про надзвичайно насичене й добротворне життя цього достойника.

Його поява в цьому світі майже співпала зі створенням Золотоніського району: народився 5 червня 1923 р. Утім, місцем його народження стало черкаське Правобережжя, точніше крихітне село Шабельники (Чигиринщина). Його вже не знайти на мапах України, бо ще в 1959 р. село поглинули води Кременчуцького водосховища, а його мешканці були переселені до села Тіньки. Зростав він у простій селянській родині учасника Першої світової й громадянської воєн Петра Прокоповича Пшиченка та Ганни Прокопівни.

Початкову освіту здобув у рідному селі, а середню в сусідній Боровиці. До речі, його навчав рідній мові племінник великого українця м. Грушевського Дмитро. Змалку Михайло мріяв про педагогічний фах, а тому, отримавши атестат зрілості, подався на навчання до Кременчуцького педінституту, який закінчив у передвоєнному 1940-му. Упродовж року викладав французьку мову в одній із середніх шкіл м. Путивль, а за місяць до німецько-радянської війни був призваний до лав Червоної армії. Враховуючи здобуту освіту, його відразу зачислили курсантом артилерійського училища. Невдовзі пройшов і перше бойове хрещення: на початку війни у складі підрозділу курсантів узяв участь у обороні Дніпропетровська.

У серпні 1941 М. Пшиченко був уже в сибірському Томську, куди евакуювали його училище. Він пройшов його повний навчальний курс, а потім ще й закінчив курси командирів батареї. З огляду на командирський хист і артилерійську вправність його залишили в училищі командиром учбового взводу.

Утім Михайла не влаштовувала роль глибокого тиловика, він рвався на фронт, у вир боїв, де вирішувалася доля Батьківщини. Зрештою, зваживши на десятки рапортів, які написав лейтенант Пшиченко, його в липні 1942 р. направили на передній край, під Сталінград, де велися пекельні оборонні бої. Тут він упродовж майже всієї битви командував протитанковою батареєю й не раз дивився в очі смерті. У січні 1942 р. отримав важке поранення й на кілька місяців опинився у фронтовому шпиталі. Уже тут його знайшла й перша нагорода: мужність комбата була відзначена орденом Червоної Зірки.

Після одужання М. Пшиченко пов’язав свою бойову діяльність із штабною роботою в артилерійських підрозділах. Він обіймав надзвичайно відповідальні посади начальника штабу артполку, заступника начальника штабу артбригади, очолював штаб артилерії 55-ї стрілецької дивізії Західного, 2-го Прибалтійського фронтів. При цьому для предметнішого вивчення оперативною ситуації, як правило, очолювані ним штаби перебували в максимальній близькості до лінії вогню.

Майор Пшиченко пройшов із боями зраненими страшною війною Білорусією, Прибалтикою, Польщею, а закінчив свої бойові походи на території поверженої гітлерівської Німеччини у вікопомному травні 1945-го. На його грудях засяяли ще дві нагороди: ордени Вітчизняної війни 2-го ступеня й Червоної Зірки.

Утім і після війни М. Пшиченко ще на майже 30 років продовжив свою військову службу. Його направили до Київського військового округу, де він упродовж десятиріччя перебував на вже звичній для себе посаді начальника штабу артилерійських підрозділів. При цьому не забував і про освітнє самовдосконалення: закінчив Військовий інститут іноземних мов, здобувши фах перекладача з французької.

У важкому післявоєнному 1946-му Михайло Петрович звершив зворушливий вчинок милосердя: він усиновив чотирьох дітей свого полеглого на фронті брата Івана (16-, 11-, 7- і 5-річного віку). Відтак, разом із своєю дружиною Надією Якимівною (вчителькою рідної мови) він виховував шестеро дітей (бо було ще й двоє власних: Володимир і Тетяна). Отож військовикові до службових додалися ще й рутинні сімейні клопоти.

Від 1956 р. М. Пшиченко опинився в Золотоноші. Тут йому випало обіймати посади начальника відділів Золотоніського військомату, а отже опікуватися призовом молодих людей на дійсну військову службу, обліком воїнів запасу та офіцерів тощо. Військовик постійно переймався збереженням пам’яті про бойове минуле, оформив кілька стендів, присвячених фронтовикам-орденоносцям, ініціював створення алеї Слави золотонісцям – Героям Радянського Союзу. Його невтомна діяльність у військкоматі дістала й визнання: його нагородили кількома почесними грамотами та медаллю «За військову доблесть».

Уже й після відставки в 1974 р. не всидів ветеран вдома, а знову пішов на роботу. Цього разу виховувати юних: він став керівником початкової військової підготовки міської середньої школи №4. Учні щиросердно любили свого вчителя за фаховість, душевність, справедливість і вимогливість. І завжди просили його розповідати про фронтові будні Другої світової.

Ще від 1950-х років Михайло Петрович активно займався пошуковою роботою задля відтворення сторінок історії минулої війни. Він працював у бібліотеках, архівах, записав сотні спогадів фронтовиків району. А на сторінках місцевої періодики почали з’являтися його ґрунтовні краєзнавчі матеріали, присвячені людям і подіям воєнної доби. Скільки їх опубліковано на шпальтах районної та обласної газет – достеменно невідомо, та я впевнений, що лік іде на сотні.

Пережите й зболене впродовж непересічного життя наполегливо стукалося в серце й душу й просилося на папір. Відтак талановитий і умудрений життєвим досвідом золотонісець піднявся й на літературний Парнас. Читачами місцевої газети відразу були помічені його проникливі й щирі поетичні рядочки та глибоку прозу. Особливу увагу своєю довершеністю привернула його літературна фреска «Сапер помиляється один раз» (про Д. Косарика).

На початку 1960-х М. Пшиченко заприятелював із самим лицарем молодої української поезії В. Симоненком. Більше того, Михайло Петрович чи не найпершим в Україні написав ґрунтовний матеріал під назвою «Кирпатий барометр», присвячений творчості тоді ще маловідомого В. Симоненка. Сам же Василь Андрійович на прохання золотонісця сприяв друку літературних проб поетів Золотоніщини на сторінках обласної й республіканської періодики.

М. Пшиченко став активним членом, а від 1976 р. на десять років очолив місцеву літературну студію «Златоград». Це творче об’єднання зажило неабиякої слави завдяки тому, що в його рядах були такі літературні знаменитості, як І. Дробний, М. Пономаренко, В. Зоря, В. Шпак… Саме завдяки клопотанню Михайла Петровича в місцевій газеті систематично друкувалася літературна сторінка із творами літстудійців. А сам він уже на схилі літ опублікував свою поетично-прозову збірку «Синь Дніпрова», котра завоювала симпатії багатьох шанувальників літературного слова.

Ішли-плинули роки, й Михайлу Петровичу дедалі більше дошкуляли хвороби, озивалися й фронтові рани. Та в саме серце його поранила звістка про загибель його первістка Володі, саме тоді ветеран і переніс інфаркт міокарда. Стомлене й зболене серце ветерана перестало битися в грудні 1998 р.. а вічний спокій знайшов на кладовищі м. Золотоноша.

Уже майже чверть віку немає з нами цього знаного духовнотворця. Одначе у рідному краї його пам’ятають, бо він заслужив на це право своїм життям, котре віддане людям.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки

ім. М. Максимовича