ПОБРАТИМ КОБЗАРЯ

Початок шляху

Пенати О. Навроцького знаходяться на Золотоніщині в с. Антипівка, а його земне життя розпочалося 9 серпня 1823 р. в родині безпомісного дворянина. Олександр рано осиротів: його батько, поручик у відставці, помер ше в доволі молодому віці. Маєточок Навроцьких опинився під опікою відомих своєю літературною й громадською діяльністю Капністів.

Початкову освіту майбутній літератор і бунтар здобув у Золотоніському повітовому училищі, а потім упродовж шести років  опановував знання в класичній гімназії м. Полтави. Мешкати йому довелося в будинку виховання бідних дворян, а значну матеріальну допомогу для навчання хлопця надали все ті ж Капністи.

Побратався із Кобзарем

Справді долепосними для О. Навроцького стали роки його навчання на філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, до якого Олександр вступив у 1842 р. Він самовіддано гриз граніт науки, і, здавалося, ніщо не віщувало ніяких крутозламів його життя. Та згодом він потрапив під вплив свого двоюрідного брата Миколи Гулака, який відзначався доволі радикальними поглядами. Саме від кузена О. Навроцький дізнався про опозиційні твори Т. Шевченка і згодом повністю сприйняв світогляд свого кумира.

Коли наш земляк дізнався про створення опозиційного Кирило-Мефодіївського товариства, не вагаючись ані хвилини, вступив до нього, адже безапеляційно поділяв credo братчиків. Він примкнув до радикального крила цієї організації, став одним із найближчих соратників Т. Шевченка (їхнє знайомство відбулося в 1846 р,).

Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства (березень 1847 р.) О. Навроцького було заарештовано й етаповано в жандармське управління Санкт-Петербурга. На допитах молодий опозиціонер виявив велику мужність і несхитність, не виказав жодних таємниць товариства, рішуче відмовився свідчити проти будь-кого із соратників. Два місяці виснажливих допитів не зломили силу духу нашого земляка, проте висновок слідства був безапеляційним: «...Доказів проти Навроцького настільки багато, що винуватість його безсумнівна...». За вироком суду молодого опозиціонера відправили на 6 місяців до в’язниці, а потім на заслання в північній Єлабузі.

Ці репресивні знущання суттєво підірвали здоров’я О. Навроцького, й він захворів на сухоти. Може б і скінчилося тоді його ще молоде життя (важка хвороба в умовах несприятливого тамтешнього клімату не залишала жодних шансів), якби не клопотання за нього перед владою княжної В. Рєпніної та О. Капніста. Відтак, у березні 1849 р. була «явлена монарша милість», і політзасланця перевели під нагляд поліції до Курська.

Невдовзі О. О. Навроцький виїхав до Дагестану, певний час жив у Єревані, дослужився до рангу статського радника. Його земне життя скінчилося на 70-му році в м. Темір-Хан-Шуре 10 (22) жовтня 1892 р.

Подвижник духу

О. Навроцький належить до когорти письменників, які не лише в житті, але й у творчості зазнали величезного впливу Т. Шевченка. Це позначилося на творчому почерку поета настільки, що він так і не зміг вийти за межі Шевченкових мотивів і тем. Незрідка у його творчому доробку подибуємо прямі перегуки з кобзаревими творами. У своїх поезіях Навроцький високо підносить значення Шевченка як поета і громадянина, «що піднімав нас всіх угору, привертав до хати, єднав слов’ян всіх до купи, у сім’ю велику».

У друкованому вигляді побачила світ лише невелика дещиця з немалої творчої спадщини поета. Зокрема, його поодинокі вірші друкувалися в часописах «Основа», «Русский архив», «Киевская старина», «Зоря» та ін. Інші ж його поезії так і залишилися в рукописному варіанті. Так, у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ зберігаються зошити поета з чудовими творами, яким так і не судилося побачити світ. Один зі своїх рукописів наш земляк, як людина скромна й дотепна, на хвилі кепкування над самим собою назвав так: «...Мої власні верзякання». У більшості віршів О. Навроцького, які тематично перегукуються чи навіть тотожні Шевченковим творам, звучить співчуття долі зубожілого селянства, протест проти кріпацтва, заклик до всеслов’янської єдності, туга за Україною, вболівання за її підневільну долю.

О. Навроцький був справжнім поліглотом, володів десятком мов, але найкраще знав англійську, німецьку, французьку та польську. Ця вражаюча лінгвістична ерудиція висунула його в ряд найталановитіших українських перекладачів. Та, власне, наш земляк і став фундатором вітчизняного літературного перекладу. Чільне місце в його творчій спадщині займають майстерні переклади з Біблії, а ще він першим здійснив переклад епічної поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Його перу належить і понад 140 перекладів українською творів класиків західноєвропейської та американської літератури. Серед них – Байрон, Барб’є, Беранже, Бернс, Гете, Лонгфелло, Мільтон, Міцкевич, По та ін. Даючи високу оцінку О. Навроцькому-перекладачеві, І. Я. Франко відзначав, що «з-поміж усіх перекладачів, які робили спробу перекладати Міцксвича українською мовою, пальма першості належить Навроцькому».

У перекладацькій спадщині поета рельєфно виділяються безсмертні твори старогрецького поета Гомера «Іліада» та «Одісея». Спробував він перекладати й знамениту літературну пам’ятку давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Перекладав також чеські, сербські та чорногорські народні пісні. Та, на жаль, побачила світ лише невелика частина талановитих перекладів поета, більшість же залишилася лише в рукописних варіантах.

Пам'ять про талановитого літератора й громадського діяча, побратима Т. Шевченка увічнює назва однієї з вулиць м. Золотоноша. А в його рідному селі Антипівка заплановано відкриття меморіальної дошки О. Навроцького.

Григорій Голиш, директор наукової

бібліотеки імені Михайла Максвимовича