ВИДАТНИЙ СЛУЖИТЕЛЬ КЛІО

Історик – це пророк, звернений у минуле.

Ф. Шлегель

В історії української історичної науки доволі рельєфно виділяється постать Олександра Карповича Касименка. Відомий історик із європейським іменем, він став і відомим організатором служительки Кліо, адже очолював упродовж 17 років Інститут історії України ( найдовше після нині чинного директора цієї поважної академічної установи академіка Валерія Смолія). Він є нашим земляком із Золотоніщини й цими червневими днями виповнилося 120 років від дня його народження.

Велика Бурімка – Київ

Місце появи на світ видатного вченого було буквально пронизане духом минувшини. Адже саме в його рідному селі Велика Бурімка, що розкинулося на високій терасі біля річки Сули, археологи виявили палеолітичну стоянку мисливців на мамонтів, датовану близько 40 тис. р. до н. е. Олександр Касименко народжений 23 (10 за ст. стилем) червня 1905 р. в родині селян-бідняків. Уже з дитинства йому довелося важко працювати на полі разом із батьками. Після закінчення семирічки здібний до навчання юнак подався до губернської Полтави, де вступив на факультет соцвиховання Інституту народної освіти (спеціальність «Історія»). Тут він слухав лекції відомих педагогів і вчених того часу: П. Адамовича, Г. Ващенка, П. Клепацького,  Л. Строєва, М. Фарбера, В. Щепотьєва.

Отримавши диплом у 1926 р. (став одним із найуспішніших випускників Полтавського ІНО), наш земляк повністю віддався улюбленій педагогічній справі, викладаючи соціально-економічні та історичні дисципліни в Полтавських індустріальному технікумі та  сільськогосподарському інституті. Уже на початку своєї викладацької кар’єри він виявив неабиякий хист педагога й уже тоді розпочав дослідницьку роботу. З огляду на це його запросили на посаду доцента й завідувача кафедри історії відомого в Україні Полтавського педагогічного інституту (з його стін вийшли знані педагоги Антон Макаренко й Василь Сухомлинський). Водночас Олександр Карпович редагував газету «Більшовик Полтавщини» (1932 – 1935 рр.). За його ініціативою наприкінці 1929 р. було створено науково–дослідний семінар та комісія з вивчення проблем історії партії та Жовтневої революції, що діяли в структурі республіканського інституту історії. При цьому, було налагоджено контакти з Центральним архівним управлінням України, що сприяло відповідальному ставленню молодих ентузіастів–викладачів до дослідницької роботи та закладало основи їхніх майбутніх успіхів на ниві історичних досліджень.

То були непрості часи, коли розкручувався маховик сталінських репресій та ідеологічних обмежень, згорталася україністика, громилися відповідні дослідницькі інституції, здійснювався фізичний і психологічний терор щодо української інтелігенції. Не оминули ці владні напасті й молодого редактора. На початку 1935 р. О. Касименко був виключений із партії і знятий із посад «за прояв націоналізму». Щоправда, пізніше звинувачення були зняті й він зміг повернутися до педагогічної роботи. Деякий викладав історію в Полтавському педучилищі й на курсах підготовки істориків для середніх шкіл.

У 1939 р. на Олександра Карповича чекала вже нова посада: завідувача кафедри Житомирського педагогічного інституту. Олександр Карпович продовжував збагачуватися знаннями, досвідом взаємодії із студентським загалом, опанував складне мистецтво керівництва викладацьким і дослідницьким колективом та роботою у громадських органах.

Та згодом розпочалася німецько-радянська війна, а вже 28 серпня 1941 р. О. Касименко опублікував у республіканській газеті «Радянська освіта» ґрунтовну статтю «Розгром німецької армії Вільгельма ІІ у війні 1914–1918 рр.», яка вселяла в громадськість певний оптимізм у ті грізні часи загальної паніки й розгубленості. Невдовзі вчений опинився в далекому місті Чкалов (тепер м. Оренбург), де став редактором обласної газети (на фронт його не мобілізували через незадовільний стан здоров’я). На чужині постійно відчував непереборну ностальгію за рідною землею й тому відразу після вигнання окупантів з Києва, він повернувся до столиці. Там його запросили на престижні посади спочатку лектора, а потім і консультанта ЦК КП(б)У. Утім душа рвалася до педагогічної праці й уже від 1944 р. Олександр Карпович викладав у Київському університеті та педінституті. Його лекції завжди проходили жваво, на високому теоретичному рівні, й незмінно при переповненій аудиторії. Ні на мить не припиняв свою дослідницьку працю й відтак підготував ґрунтовне дослідження з історії радянсько-польських взаємин. Саме його вчений і захистив як кандидатську дисертацію у 1946 р.

Упродовж шести років, від жовтня 1945 р., він завідував кафедрою історії міжнародних відносин і зовнішньої політики факультету міжнародних відносин Київського університету. Широта історичних поглядів О. Касименка розкрилася під час його перебування на посаді відповідального редактора зовнішньо-політичного-журналу «Сучасне і майбутнє» (січень 1945 р. – листопада 1947 р.). У цей час він публікує низку праць, присвячених зовнішньополітичній ситуації у світі. Так, у статтях: «Хто визначає курс політики Англії?» та «Географічні напрямки нового курсу Трумена» розкривалися  та надавалися оцінки напрямам британської зовнішньої політики та намірам США оволодіти найважливішими ключовими позиціями на Близькому і Середньому Сході, особливо в Туреччині та Греції. У статті «Небезпечна гра в «західний блок» Олександр Карпович розкрився як ерудований дослідник зовнішнього курсу Іспанії, Англії, Франції та знавець дипломатії тогочасного світу.

Як авторитетного фахівця з історії міжнародних відносин, О. Касименка залучили до участі в підготовці мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини у Другій світовій війні (у складі делегації України під керівництвом Дмитра Мануїльського на Паризькій мирній конференції 1946 р.). Наш краянин представляв Україну в питаннях, що стосувалися Балкан, зокрема в комісії по Болгарії. Рік 1947 приніс новий вияв довіри влади до вченого: він очолював у травні-липні делегацію УРСР у Женеві на засіданнях Економічної комісії ООН у справах Європи (зокрема, брав участь у сесіях).

Лідер українських істориків

У тому ж таки, знаковому в біографії достойника 1947 році, його було призначено очільником провідного центру вітчизняної історичної науки – Інституту історії АН УРСР. Він став його четвертим директором і керував діяльністю цієї академічної установи упродовж 17 років (1947 – 1964 рр.) То був непростий час фактичного становлення інституту, доба бурхливих політичних крутозламів, що супроводжувалися постійним ідеологічним тиском і тотальним контролем з боку партійних органів. Для вітчизняних істориків це було непростим випробуванням, пов’язаним зі зміною концептуальних підходів, для багатьох – болісним переглядом усталених поглядів і переконань тощо.

Утім, попри неймовірні виклики, інститут під орудою нашого земляка пережив чи не найуспішніший етап своєї історії. Було вдосконалено структуру академічної установи, директор ініціював суттєве розширення проблематики наукових досліджень. Побачили світ десятки фундаментальних видань із історії України, під редагуванням Олександра Карповича було опубліковано сотні статей на сторінках «Наукових записок Інституту історії». На пропозицію директора інституту було започатковано видання наукового часопису «Український історичний журнал», який став головною науковою трибуною вітчизняних істориків.

За директорства О. Касименка в інституті працювала поважна когорта українських істориків, зокрема, академіки АН УРСР Микола Бажан і Микола Сумцов, члени-кореспонденти АН Олексій Дей, Іван Рибаков, Іван Гуржій, Федір Шевченко (в майбутньому директор Інституту археології АН) та ін. 

Сам О. Касименко в 1959 р. успішно захистив докторську дисертацію (тема «Російсько-українські взаємовідносини 1648 – початку 1651 рр.»), а через два роки отримав вчене звання професора (атестат підписав президент АН УРСР, академік О. Палладін). У його особистій науково-творчій біографії нерідко мали місце доволі проблемні ситуації, й цьому активно сприяв ЦК Компартії України. Зокрема, на сторінках його друкованого органу  «Комуніст України» у червні 1956 р. було опубліковано рецензію на монографію О. Касименка, яка містила звинувачення вченого в перебільшенні ролі Б. Хмельницького в історії України. Мабуть з причин підозри до Олександра Карповича з боку влади, він так і не отримав звання члена-кореспондента АН (був висунутий на це звання вченою радою інституту в 1956 р.).

Зрештою, в 1964 р., коли відбулася чергова зміна партійно-радянського керівництва, Олександр Карпович, стомлений безкінечним владним пресингом, звільнився з директорської посади. Він вдовольнився доволі комфортною роллю заступника головного редактора Української радянської енциклопедії з «Історії міст і сіл Української РСР» і зосередився на власних наукових пошуках.

Іменитий вчений досліджував переважно історію українсько-російських відносин періоду Визвольної війни середини ХVIIст., вивчав міжнародні відносини, формулював завдання історичної науки в УРСР (напр. статті «Завдання розвитку історичної науки на Україні», «Деякі питання дальшої наукової розробки історії визвольної війни 1654-1684 рр.», «За дальший розвиток слов’янознавства на Україні», «Актуальні проблеми слов’янознавства», «За нові успіхи радянських істориків»). Загалом він став автором сотень статей, десятків брошур і кількох монографій, виступив головним редактором двотомних праць «Історія Української РСР» (1955 – 1956, 1960) та «Історія Києва» (1959 – 1960). А ще відомий історик створив власну наукову школу, підготував ряд кандидатів і докторів наук (серед них – Ю. Мацейко, Р. Симоненко, Д. Филипенко та ін.). Поряд із зазначеним, він став організатором сотень наукових конференцій та симпозіумів.

За активну участь у підготовці багатотомного видання «Історія міст і сіл УРСР» нагороджений (посмертно) Державною премією СРСР у галузі науки. Душа видатного історика упокоїлася 13 січня 1961 р. (65 років), а похований він на Байковому кладовищі в м. Київ. Життєдіяльність Олександра Касименка виступає яскравим взірцем самовідданого служіння історичній науці та Україні, а тому пам'ять про нього – незгасна.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича,

 голова Золотоніської районної організації НСКУ