ВОЗНЕСЕНСЬКОМУ – 300 ЛІТ

Поселення, як і люди, мають свої біографії, а відтак і відзначають ювілеї. Цьогорічний, на жаль, уже третій воєнний рік став ювілейним для чималенького села з виразною духовно-оптимістичною назвою Вознесенське: йому минає вже 300 літ. З приводу знакового ювілею пропонуємо штрихи до історії й сьогодення цього населеного пункту Златокраю.

Загальне й особливе

Вознесенське привільно розкинулося на погорбленій рівнині центральної частини Золотоніського району за 16 км від райцентру обабіч річки Сухий Згар (доплив Золотоношки). Віднедавна село стало центром однойменної територіальної громади, а його найближчими сусідами є підпорядковані їй село Богуславець, а також селища Пальміра, Степове і Канівщина. Загальна площа Вознесенського – 543 га, тут 25 вулиць і 11 провулків, а назви сільських кутків віддзекалюють історію та особливості територіальних складових: Гайок, Гуляй- Поле. Ледачий Хутір, Лиса Гора, Приблудний, П’ятихатки, Церковний.

Нині в селі налічується 1285 господарств із населенням 2045 жителів. За останні 5 років людність зменшилася на 290 мешканців. Та це й не дивно, адже природний приріст має стабільно від’ємні показники. Наприклад, торік народилося лише шестеро, а прощальну панахиду справили аж по 59 вознесенцям (мінус 53).  Не додає оптимізму й механічний рух: тоді як до села в 2023 р. прибуло 28 нових мешканців, натомість вибуло 40. Лише 17% людності Вознесенського становлять молоді люди віком до 35 років, а з іншого боку понад 29% – пенсіонери. . Найпоширеніші прізвища в цьому селі – Бондаренко, Ворона, Денисенко, Діхтяренко, Дробот, Макаренко, Чорнобай.

У Вознесенського є 10 стовідсоткових тезок, та ще 48 поселень носять однокореневу назву.

Далека минувшина

Сліди життя на території села відносяться ще до незапам’ятних часів (тут виявлено кургани доби бронзи та поховання ранньослов’янського періоду). Офіційне ж народження села належить уже до подій нового часу: перша писемна згадка про нього датується 1724 роком. Як засвідчують історичні джерела, генерал-квартирмейстер Ф. фон Штофель купив тоді біля річки Сухий Згар чималий шмат землі й заселив його селянами (на 1731 р. – 15 дворів). Невдовзі заснована генералом осада дістала назву «Слобідка над річкою Згар», пізніше – Штомпелівка (Стемпелівка), від народного варіанту прізвища засновника. Вже в другій половині ХVІІІ ст. село прибрало новітню назву Вознесенське, хоча місцеві ще довго називали його Штомпелівкою. Назва села походить від церкви Вознесіння Христового.

У 1751 р. Штофель продав свій вознесенський маєток військовому товаришеві Д. Білусі. З описів Київського намісництва дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ ст. у Вознесенському налічувалося вже 96 дворів із населенням 392 жителі, які всі були залежними від поміщика. В наступному столітті поряд з Білухами-Кохановськими, які володіли 1000 десятин землі, власницею значної частини тамтешніх земель стала графиня У. Капніст (1600 дес.). До речі. Певний час у селі мешкав відомий своїми революційними поглядами О. Капніст – приятель Т. Шевченка.

У пореформений час швидкими темпами зростала людність Вознесенського, яке набуло статусу волосного центру. На 1910 р. у селі налічувалося 283 двори із населенням майже 1600 мешканців. Селяни страждали від малоземелля: на двір пересічно припадало лише 2,2 дес. Тоді вознесенці засіяли 100 дес. жита. 160 – ярої пшениці, 58 – вівса, 10 – конопель, а 71 дес. відвели під городину. Селяни утримували 45 коней, 276 голів ВРХ, 193 вівці та різноманітну птицю. У селі працювапло 11 вітряків, 2 олійниці, кузьня, гуральня, дві крамниці й дві корчми. Пожвавленню економічного життя Вознесенського сприяло спорудження наприкінці ХІХ ст. вузькоколійки та відкриття поруч із селом станції \Пальміра.

Духовним центром села стала церква Св. Вознесіння, а в 1871 р. відчинила свої двері для місцевої малечі земська початкова школа. Утім загальний рівень писемності вознесенців був низьким: 28 % (серед жінок – менше 8%). У 1876 р. розпочалася літературна діяльність уродженця Вознесенського, відомого поета й перекладача К. О. Білиловського (цьогоріч у березні минуло 165 років від дня його народження).

Доба радянська

У революційному 1917-му вознесенці розгромили маєток та спалили палац графа Д. Капніста. З початком радянської доби село на деякий час втратило свою історичну назву й було перейменовано на Луначарське. Проте ця новація не прижилася і вже через два роки повернулося попереднє ймення. У 1920-му село стало центром сільської ради з підпорядкуванням 3 сіл,, 5 хуторів і станції Пальміра. Перепис середини 1920-х років зафіксував у селі 327 дворів із населенням 1539 мешканців (734 чоловіки і 805 жінок).

 На хвилі суцільної колективізації в 1929 р. вознесенці обєдналися в колгосп ім. Сталіна (згодом ім. Р. Люксембург), а сільськогосподарською технікою це господарство забезпечувала Пальмірська МТС. У голодні 1932 – 33 рр. у Вознесенському демографічні втрати були мінімальними, що пояснюється близкістю до залізничної станції та наявністю в селі пункту прийому зерна. Утім під страшні жорна сталінських репресій потратило десятки вознесенців, серед них родини Василенків, Калашників, Неліп, Саранчів, Цьопок, Шаманських та ін.

Понад 700 вознесенців стали учасниками війни з німецькими загарбниками, 324 загинули у вирі страшного двобою. Мужність і героїзм 365 фронтовиків із Вознесенського відзначено бойовими орденами та медалями.

У 1950 р. господарства Вознесенської сільради об’єдналися в єдиний колгосп-гігант «Червоний прапор». Упродовж понад трьох десятиліть вознесенський колгосп незмінно знаходився в групі аграрних лідерів краю. Стабільні виробничі показники демонструвало й місцеве хлібоприймальне підприємство, хлібопекарня та сортодільниця. Проводилося значне соціально-культурне будівництво: стали до ладу нові приміщення середньої школи та будинку культури. У ті успішні для Вознесенського роки орденами за звитяжну працю були нагороджені бригадир рільників М. М. Дробот, ланкові М. М. Минченко та Н. А. Макаренко, тракторист Г. Ю. Скороход, газоелектрозварювальник С. С. Герасименко, водії С. В. Бузирьов і М. М. Кир’яченко, голова правління колгоспу І. П. Овчаренко, голова сільради Я. П. Макаренко.

Сьогодення й відомі люди

У 1990-х сільгосппідприємство господарство не витримало нещадних ударів ринкової стихії й розпалося. Натомість виникли ДП Золотоніського маслоробного комбінату та СТОВ «Вознесенське». Нині базовим сільгосппідприємством є СТОВ «Придніпровський край». Працюють і фермерські господарства О. В. Журби, В. М. Заболотнього та «Дарія-8».

На початку нинішнього століття стала до ладу перша черга філіалу потужного зернотрейдера Миколаївського ТОВ СП «Нібулон». Це сучасний автоматизований і механізований комплекс з приймання та зберігання зерна. Завдяки введенню в дію цього підприємства створено близько 80 робочих місць.

Вознесенські діти навчаються в загальноосвітній школі І – ІІІ ст., яка знана своїми славними традиціями. Понад 25 років цей навчальний заклад очолював знаний ентузіаст шкільництва А. Й. Борщенко. Педколектив пишається тим, що в його складі є й заслужений учите5ль України В. М. П. Макаренко, який навчає учнів рідної мови й літератури. У школі розгорнута експозиція започаткованого ним етнографічного музею. Почесним званням матері-героїні відзначено В. М. Бойко, В. І. Дерев’янко та Т. М. Коткову.

Віруючі жителі села розділені на дві конфесії. Тут є парафія Православної церкви України й община Євангельських християн-баптистів.

Уродженцями села стали кандидати технічних наук С. В. Іванченко та В. С. Шепель, кандидат економічних наук Р. В. Тихенко, кандидат юридичних наук Т. О. Кісіль. У Вознесенському пройшли дитячі та юнацькі роки відомого актора театру і кіно, народного артиста України В. М. Дудника.

Чимало вознесенців зреалізували свої творчі здібності в рідному селі. В. Д. Чорнобай – відомий садівник, П. Я. Павленко був знаним майстром різьби по дереву, а сестри Євдокія, Катерина та Поліна Степанчуки – авторитетними знавцями пісенного фольклору. Закохані в поетичне слово й самі володіють гострим пером його творця місцеві автори В. М. Денисенко і Ю. С. Зубаньов.

На відповідальній посаді заступника завідувача відділу з питань звернень громадян Верховної ради України довгий час працював О. Б. Кочерга. Керівні посади обласного та районного рівня обіймали уродженці села С. І. Гончар, В. П. Саранча, П. М. Степанчук та ін. Гендиректором ЗАТ лізингової компанії «Укріккомліз» працював О. С. Зубаньов. Райвідділ внутрішніх справ очолювали В. І. Мамчич і О. М. Нижник, а А. Г. Снісар довгі роки керував державтоінспекцією Черкаської області.

Бойовими орденами відзначена мужність учасників міжнародних воєнних конфліктів М. Ф. Зорі та М. І. Ясира (посмертно). Лицарем орденів Богдана Хмельницького 2 і 3-го ст. став А. В. Дудник.

 Нині Вознесенське, як і вся наша країна, знаходиться в суворих реаліях війни з російськими агресорами. Близько 70 вознесенців знаходяться на священних рубежах захисту незалежності України. На жаль, ще під час проведення антитерористичної операції на Донбасі обірвались молоді життя В. І. Жиденка та В. Д. Хорошковського. Від початку повномасштабної агресії рф проти України загинуло вже 10 уродженців Вознесенського, зокрема: сержант Ю. В. Онищенко, молодший сержант С. С. Кондрашов, солдати С. С. Ажнакін, О. А. Дерев’янко, Є. В. Назаренко, С. І. Правда, С. О. Смірнов, С. О. Хабло, І. М. Чорнобай, А. А. Юрченко. Більшість із них нагороджені орденами «За мужність» 3-го ст. та медалями (посмертно).

Та попри нинішні негаразди й страшні втрати вознесенці сповнені оптимізму, життєвої снаги  й віри в перемогу над знавіснілим ворогом. Тож з роси й води тобі, село-ювіляре!

Григорій Голиш, директор НБ ім. М. Максимовича

ЧНУ ім. Б. Хмельницького, голова

Золотоніської районної організації НСКУ