ВІДОМА ФОЛЬКЛОРИСТКА Й МУЗЕЙНИЦЯ ВІДЗНАЧИЛА СВІЙ ЮВІЛЕЙ

У розгалуженому музейному комплексі Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького чільне місце посідає музей українського рушника, роботу якого упродовж майже 10 років очолює професорка кафедри української літератури й компаративістики Наталія Миколаївна Ярмоленко. Вона є знаною в Україні фольклористкою й справжньою фанаткою музейництва. Днями ветеранка університету (йому вона віддала вже близько 33 років життя) відзначила свій ювілей, і з цього приводу пропонується цей побіжний нарис її добротворчої життєдіяльності.
Майбутня професорка народжена 14-го квітневого дня 1962 р., а її малою батьківщиною стало невелике село Заріччя на Корсунщині, котре до його перейменування наприкінці 1960-х звалося Хирівкою, ще раніше – Горностаївкою. Це поселення розкинулося всього за 3 км від с. Стеблів, де народився класик української прози Іван Нечуй-Левицький. Зростала Наталія разом зі двома своїми братиками в простій селянській родині. Її батько Микола Степанович хоч і не здобув спеціальної освіти, та все ж завдяки своїм природним здібностям та любові до братів наших менших успішно виконував почесну місію сільського ветфельдшера. А мама Валентина Семенівна гнула спину на колгоспних ланах, працюючи в рільничій ланці.
Свою єдину доньку батьки виховували на сільських чеснотах, змалку привчаючи її до праці й сумління. А коли Наталя розпочала навчання в місцевій восьмирічці, то в подружжя були усі підстави нею пишатися: отримувала переважно відмінні оцінки, перечитала мало чи не всі книги в сільській бібліотеці, стала для однокласників взірцем поведінки й активності. З усіх шкільних предметів найбільше вподобала мову, літературу, історію, окрім цього полюбляла малювання. Шкільною кумиркою Наталі стала вчителька словесності і її класна керівниця Надія Данилівна Патлай, котра власне й визначила професійний вибір своєї здібної учениці. Тому коли дівчина закінчила восьмирічку, не вагаючись, відразу подалася до Корсуня-Шевченківського, аби здобути учительський фах і стати справжнім учителем, як і її улюблена наставниця.
У педагогічному училищі Наталії пощастило з одногрупниками, адже окрім неї самої ще 11 навчалося винятково на «відмінно». У цьому знаному в краї освітньому закладі працював справді зірковий педколектив, та з особливою вдячністю й теплотою згадує Наталія Миколаївна викладача психології й відомого методиста, котрий приятелював із самим класиком педагогіки В. Сухомлинським Станіслава Миколайовича Мазурика. У захваті була вона і від занять зі словесності, які вела талановита педагогиня Лариса Петрівна Архипова. Саме за її порадою Наталія уже в ранзі випускниці- «червонодипломниці» 1981 року вступила на філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту. Була тут старостою групи, з особливим задоволенням слухала лекції із античної літератури Мирона Івановича Борецького та зі старослов’янської мови Фаїни Марківни Береговської. До речі, Наталиними однокурсниками були й нинішні викладачі нашого університету: професор Олександр Семенович Кіченко й доцентка, завідувачка кафедри Лариса Віталіївна Корновенко. Утім у черкаському виші Наталії випало навчатися лише два роки, а по тому через сімейні обставини вона перевелася на відповідний факультет столичного педінституту ім. М. Горького. Деканом факультету був тоді відомий український філолог, професор Віталій Іванович Кононенко. Нелегко було Наталії в Києві з його дорожнечею облаштовувати скромний побут зі своїм чоловіком-студентом, опікуватися маленькою донечкою й при цьому успішно навчатися на денному відділенні вишу. Попри ці труднощі, Наталія стала однією із найактивніших читачок провідних бібліотек столиці й була в числі найуспішніших студенток факультету.
Отримавши диплом учителя мови й літератури в 1986 р. (лише з однією «четвіркою» із радянської літератури), випускниця розпочала свою педагогічну діяльність у Золотоніській міській школі №2. Викладала словесність переважно в старших класах і дуже швидко встигла завоювати любов вихованців та авторитет серед колег. Вона відразу виокремилася різнобічними знаннями, фанатичною відданістю вчительській справі.
Утім у місті із «золотою» назвою молода педагогиня затрималася лише на один навчальний рік, бо влітку 1987 р. її родина перебралась до Черкас. Саме відтоді вона й пов’язала свою долю із черкаським вишем: упродовж трохи більше місяця попрацювала в інститутській бібліотеці, а потім була запрошена асистентом на кафедру російської літератури. Упродовж 5 років викладала студентам російську літературу ХІХ ст., обдумувала тему майбутньої дисертації, маючи намір присвятити її творчості одного із письменників. Та якось у приватній розмові відома фольклористка, доцента інституту Світлана Андріївна Китова сказала їй таке: «Наталю, народна література набагато сильніша за авторську, нехай і геніальної особистості. Тому займись фольклористикою!» Наталія пристала на цю пораду, а перегодом (1992 р.) перейшла на кафедру української літератури, яку тоді очолював Олексій Омелянович Мануйкін.
Предметом свого наукового осягнення молода науковця обрала козацький епос і в 1995 р. вступила на денне відділення аспірантури Київського державного університету ім. Т. Шевченка (нині національного). Її науковою керівницею стала доцентка Лідія Францівна Дунаєвська – завідувачка кафедри фольклористики. Надзвичайно продуктивно використавши інформаційно-джерельний ресурс столичних та регіональних архівів і бібліотек, результати польових досліджень, Наталія успішно й до того ж достроково в 1997 р. захистила кандидатську дисертацію, присвячену ґенезі поетичного мислення українців у контексті історичних обставин (на матеріалі козацької пісні Черкащини.
Відразу після захисту Лідія Францівна сказала новоспеченій кандидатці наук таке: «Не зупиняйся! Збирай матеріали для докторської. Ти ж володієш неабияким науковим потенціалом!» Наталія Миколаївна на крилах успіху також поставила перед собою таке амбітне завдання, одначе через доволі непрості родинні обставини вона змогла його реалізувати лишень через 14 років. Слід до цього додати й те, що взагалі втілення задуманого проєкту із фольклористики виявилася досить трудомістким і тяглим у часі через особливості нагромадження емпіричного матеріалу. Та попри все Н. Ярмоленко наполегливо йшла до мети, вступила на денне відділення докторантури Київського національного університету ім. Т. Шевченка, опублікувала десятки апробаційних статей, а в 2010 р. побачила світ і її переддисертаційна монографія.
А вже наступного 2011 р. в Київському національному університеті Наталія Миколаївна блискуче захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня докторки філологічних наук. Вона була присвячена маловивченій і гносеологічно перспективній темі ««Український усний героїчний епос: динаміка структурної парадигми». Успішно здолала Н. Ярмоленко й наступний щабель свого науково-кар’єрного сходження: у 2015 р. їй було присвоєно вчене звання професорки.
Як провідна викладачка кафедри української літератури та компаративістики, Наталія Миколаївна викладає майбутнім філологам надзвичайно важливі в теоретичному й прикладному сенсі дисципліни, зокрема, усну народну творчість, міфологію, західноєвропейську літературу, теорію, поетику фольклору та ін. Упродовж багатьох років професорка була очільницею фольклорно-етнографічної практики студентів. Заняття, які проводить Н. Ярмоленко – надзвичайно змістовні, виважені, сповнені практичного спрямування й високого градусу емоційності. У своїй викладачці студенти цінують не лише фаховість і вражаючу ерудицію, але й непідробну щирість, справедливість, чуйність, готовність до співпереживання.
У колі наукових зацікавлень професорки поряд зі фольклористикою – літературознавство, мистецтвознавство, етнопедагогіка тощо. Солідним виглядає й творчий доробок Наталії Миколаївни, який станом на сьогодні становить понад 100 опублікованих праць. У їхньому числі – монографія, кілька навчально-методичних посібників, десятки наукових статей, котрі оприлюднені переважно у фахових вітчизняних та рейтингових зарубіжних виданнях. Вражає тематичний розмай і змістове наповнення студій науковиці: тут теорія та історія фольклору й портрети вчених, архетипи міфології і постфольклорна текстологія, народна філософія й сакральність епосу, прицерковний, дитячий, колгоспний фольклор і народна семантика, компаративістика й літературознавство, трагедія голодомору в епосі й краєзнавча проблематика тощо. Саме ювілярці належить заслуга укладання першого сюжетно-мотивного та структурно-семантичного покажчика «Думи про боротьбу із турецько-татарськими загарбниками та про турецьку неволю».
Утім, якщо говорити про увиразненість духовнотворення відомої професорки, то слід закцентувати увагу на її плідній діяльності в царині музейництва. Ще від 2000 р. вона разом зі своїми студентами упродовж етнографічних практик збирала вишивані рушники, автентичний одяг та усілякі побутові раритети й здійснювала їхній фаховий опис. А в 2014 р. вона звалила на свої плечі надважку ношу відновлення розграбованого попередниками музею, й за лічені місяці завдяки подвижницькій праці Наталії Миколаївни цей осередок Пам’яті не тільки воскрес із небуття, але й засяяв новими променями. Завдяки невтомній пошуково-збиральницькій роботі директорки та активу музею нині в його експозиції понад тисяча тканих і вишиваних рушників, двісті вишиваних картин, зразки народного одягу, кераміки, предметів побуту Середньої Наддніпрянщини. Власне, цей музейний осередок по праву посідає справді унікальне місце в духовній спадщині Шевченкового краю. Невгамовна ентузіастка створила чудовий сайт свого дітища, підготувала фотоальбом та навчальний посібник за матеріалами музею (два останні ще чекають на своє видання). На базі музею вже кілька років поспіль працює фольклорно-етнографічна лабораторія «Музей українського рушника», проводяться майстер-класи вишивки, петриківського розпису й писанкарства та масові культурно-просвітницькі заходи.
Музейнитво витворило й новий вектор досліджень професорки, який пов’язаний із вишиваним літописом краю, портретуванням голкою та народним побутом. Постійно перебуваючи в казково-мережаному царстві, вона й сама захопилася народним мистецтвом і вже не один рік вишиває чудові сюжетні полотна бісером.
Наталія Миколаївна постійно ділиться результатами своїх багатогранних досліджень на наукових форумах різних рівнів. Долучається вона й до плекання наукової зміни, зокрема є членкинею спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ та при Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького. Досить часто вона опонує дисертаційні праці пошукачів, консультує їх, керує науковими проєктами.
Професорка усвідомлює, що творення майбутніх наукових світил розпочинається ще зі шкільної лави. а тому плідно співпрацює з обласним відділенням МАН України, керує роботою секції «Фольклористика», читає лекції обдарованим дітям та очолює роботу журі із захисту учнівських наукових робіт. Свідченням високого авторитету Наталії Миколаївни є її обрання членкинею оргкомітету Національної асоціації україністів.

Пишається професорка й своєю єдиною донькою Вікторією, яка після закінчення магістратури Едмонтонського університету (Канада) працює фахівцем аналітиком управління соціальної політики відповідного штату. Вже стала й бабусею, має онучка, шестирічного Віктора.
Заслуги Н. Ярмоленко знайшли своє пошанування: її нагороджено численними МОН та … Ось і днями її невтомна праця відзначена ще однією почесною грамотою університету та нагрудним знаком «За розбудову університету». Наталія Миколаївна є лауреаткою обласної премії ім. О. Захаренка.
Отакою вона є, наша ювілярка – трудівниця духовного фронту й справжня українка. Колектив наукової бібліотеки ім. М. Максимовича щиросердно вітає нашу шановну користувачку із ювілеєм. Здоров’я Вам і миру на многія й благія літа!

Григорій Голиш, директор наукової
бібліотеки ім. М. Максимовича, доцент