«Можу прямо дивитися людям у вічі»

Від Острополя до Чапаєвки

   Рік 1953 виявився знаковим як у історії держави (помер Й. Сталін, а відтак розпочалася нова доба), так і в життєвій долі Володимира. Саме тоді 19-річний юнак, отримавши диплом, розпочав свою офіційну трудову біографію, що виявилася завдовжки у піввіку. А першим щаблем службової кар’єри В. Шаповала стала посада дільничного агронома Остропільської МТС (Хмельниччина). Щодня, незважаючи на примхи погоди, ні світ ні зоря запрягав юний агроном конячину Орлика у виділену йому тачанку чи верхи на й до пізнього вечора мотався своїми «володіннями»: йому було довірено опікуватися 11-ма колгоспами, а це десятки тисяч гектарів, сотні працівників МТС. Після півторарічної праці в МТС, як і належиться, його призвали до лав Збройних Сил СРСР. Там, у авіаційній частині Фергани, укомплектованій найсучаснішими надзвуковими літаками, В. Шаповал дослужився до звання старшини.

   Сплинули три солдатські роки, і Володимир вирішив кинути якір поближче до матері, аби нею опікуватися, позаяк молодший брат Сергій якраз пішов до війська. Йому запропонували посаду головного агронома в знаному своїми традиціями господарстві – колгоспі ім. Чапаєва (с. Чапаєвка Золотоніського району). На молодого агронома там чекали 12 тис. га землі та 3,5 тис. га лук і пасовиськ, словом, роботи було, хоч відбавляй. Утім він успішно справлявся зі своїми нелегкими обов’язками і в гранично стислі терміни устиг завоювати неабиякий авторитет серед розбалуваних колишньою славою чапаєвчан. Серед тамтешніх колгоспників дедалі більше зріла думка про висунення перспективного організатора на голову колгоспу, тим паче, що довіра до тодішнього голови стрімко падала. Борги господарства тоді вилилися в кругленьку суму – 300 тис. крб. та ще 400 т хліба, а на трудодень видавали лишень 10 коп. й1 кгхліба.

   На колгоспні збори з виборів голови колгоспу зібралося до 2 тис. чапаєвчан і позаяк сільський клуб не зміг умістити й частину охочих, цей загальносільський форум проводили на сільському стадіоні. Щодо кандидатури В. Шаповала, то в колгоспників одностайної думки не було. «У нього ще молоко на губах не обсохло, куди йому до головування!» – говорили деякі. «Оце дожилися: чужого на голову ставити. Начебто своїх, корінних нема: Чапаєвка завжди для всього району від часів «двадцятип’яти- тисячників» була кузнею кадрів!» – підливали масла у вогонь колгоспні ветерани. Були сумніви і в представників району на зборах, мовляв, кандидат у колгоспні очільники ще неодружений, а, головне – безпартійний. Попри це, кандидатуру Шаповала підтримав сам перший секретар Золотоніського райкому КПУ І. В. Кубишев. Зрештою, переважною більшістю голосів Володимира Никифоровича таки обрали головою правління.

   Уже невдовзі чапаєвчани переконалися у правильності свого вибору і що в особі 24-річного Володимира Шаповала вони отримали потужного керівника з масштабним мисленням і людиноцентристською філософією управління. Молодий керівник насамперед провів докорінну кадрову революцію, рішуче позбавившися від недобросовісних і некомпетентних очільників середньої ланки, глибоко проаналізував економічний стан і намітив чіткі шляхи виходу з кризи. За лічені місяці не стало боргів, господарство стало набирати обертів, суттєво підвищилася врожайність полів і продуктивність ферм. Завдяки цьому виплати на трудодень зросли уп’ятеро, а в досі напівпустій колгоспній казні з’явилися чималенькі гроші.

   Колгоспного голову дуже турбувала ситуація, що склалася в соціальній інфраструктурі Чапаєвки. Село, що в довоєнні роки зажило загальноукраїнської слави сіяча кращих традицій освітньо-культурного життя, раптом скотилося у другий ешелон: дітей навчали й виховували у пристосованих приміщеннях, не було будинку культури, залишав бажати кращого благоустрій. Ініційований В. Н. Шаповалом та затверджений правлінням колгоспу план соціального розвитку Чапаєвки було зреалізовано в гранично стислі терміни. Відтак, у селі серед 39-ти новобудов з’явилися справді доленосні об’єкти: двоповерхова середня школа, добротна дошкільна установа, лікарня на 25 ліжок, будинок культури, кілька двоповерхових жилих котеджів для колгоспних спеціалістів, пожежне депо (до речі, визнане одним із найкращих у області) і навіть спортзал. У результаті село повернуло собі почесну роль районного лідера благоустрою та соціального розвитку. За досвідом до Чапаєвки потягнулися численні делегації різного рівня, а на базі місцевого дитсадка була проведена Всесоюзна конференція заступників міністрів освіти усіх радянських республік.

   І ще одна деталь, що характеризує В. Шаповала як керівника. Від 1963 р. саме він ініціював дружні зв’язки Чапаєвки з чувашським селом Абизово, де місцевий колгосп також носив ім’я В. Чапаєва. Очолювана чапаєвським головою делегація побувала в Чувашії і між двома господарствами було заключено договір на соціалістичне змагання. Ця дружба виявилася зцементованою на десятиріччя: торік було відзначено вже її піввіковий ювілей.

   У ті незабутні 1960-ті яскраво засяяла зірка чапаєвської доярки М. О. Марченко, якій невдовзі присвоїли високе звання Героя Соціалістичної праці. Десятки чапаєвських колгоспників були тоді відзначені високими державними нагородами, а голова правління отримав свій перший орден – Трудового Червоного Прапора.

   Саме в Чапаєвці скінчився й холостяцький статус Володимира Никифоровича. Не одна місцева дівчина потай зітхала за ним, мріючи поєднати життєву долю. Ну як в такого не закохатися: високий, кремезний, із правильними рисами обличчя, словом – красень, до того ж ще й голова колгоспу. Та він зупинив свій вибір на чапаєвській красуні – продав чині Ніні й ще в перший рік свого головування побрався з нею. Через рік у щасливого подружжя з’явився первісточок Сергійко, а згодом і донечка Тетянка.

Не звик шукати легшого ніде

   У Золотоніському райкомі партії вже давно спостерігали за справді вражаючими успіхами чапаєвського голови. «Засидівся Шаповал у Чапаєвці, пора його висувати на вищу посаду», – ця думка вже давно витала у владних кабінетах. Зрештою, в серпні 1970 р. роки йому запропонували відповідальну й копітку посаду начальника районного управління сільського господарства. Непросто було Володимиру Никифоровичу зважитися на цю чергову кар’єрно-життєву метаморфозу, бо до Чапаєвки і її людей прикипів душею й серцем, дістався там вершин цілком заслуженого визнання. Проте, як справжній партієць, він вважав себе мобілізованим на цю відповідальну роботу і дав згоду на призначення.

   Звиклого до живої організаторської роботи Володимира Никифоровича уже від початку дуже дратувала бюрократично-паперова складова нової посади. Утім він так і не став кабінетним працівником, а натомість віддав перевагу безпосередньому вивченню ситуації на місцях, постійно знаходився серед людей, на полях і фермах. Значною мірою саме завдяки його вражаючій компетентності, дивовижній працездатності, унікальному організаторському хисту, вимогливості Золотоніський район міцно закріпив за собою почесне звання аграрного лідера Черкащини.

   А менш ніж через три роки уже знаного управлінця чекала ще більш відповідальна посада: його було одноголосно обрано головою Золотоніського райвиконкому. Отут і знадобився здобутий ним у Чапаєвці досвід комплексного управління як виробничою, так і соціально-культурною сферою. Володимир Никифорович безпосередньо опікувався спорудженням у селах району нових шкіл, дошкільних установ, лікувальних закладів, будинків культури, заготпунктів. Не залишав поза своєю увагою і введення в дію нових виробничих об’єктів. Наприклад, у Піщаному став до ладу потужний свинокомплекс та комбікормовий завод. А в самому райцентрі саме завдяки клопотанням та організаторським діям В. Н. Шаповала з’явилися нові промислові підприємства, узяв прописку добротний торгівельний центр, було вжито заходів для благоустрою міста. Золотоніщина в ті роки ставала переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання, а голову райвиконкому було відзначено другою високою нагородою: орденом Трудового Червоного Прапора.

   Якось листопадового вечора 1978 р. до нього зателефонував перший секретар Черкаського обкому КПУ І. К. Лутак. «Маємо намір рекомендувати Вас на посаду першого секретаря райкому у Драбів, де проблем вистачає. Проте, даруйте, квартирою у найближчий час забезпечити не зможемо…». На що Володимир Никифорович відповів: «Ну що ж, мені не звикати, пропозицію приймаю, а поживу якийсь час по-спартанськи».

   Хоча в Драбові він попрацював трохи більше року, та слід і там залишив доволі вагомий. Драбівчани, зокрема, знають, що саме ініціативності й енергії В. Н. Шаповала слід завдячувати відкриттю одного із найкращих у області культурно-спортивного центру. А на самого драбівського очільника уже чекала нова владна вершина.

На владному Олімпі Черкащини

   Справді знаковим у житті В. Н. Шаповала став двадцять другий грудневий день 1979 р. За рекомендацією І. К. Лутака депутати обласної ради обрали Володимира Никифоровича своїм очільником і головою облвиконкому. Перед вступом на цю дуже відповідальну посаду за усталеною тоді традицією він був запрошений до Москви в ЦК КПРС на співбесіду, а проводив її не будь-хто, а сам генсек Л. І. Брежнєв.

   У трудовій біографії В. Н. Шаповала оті 13 років перебування на другій за своїм значенням посаді обласного рівня виявилися швидкоплинними, дощенту наповненими рутинно-організаторськими справами і поряд з цим напрочуд результативними. Владний тандем Лутак – Шаповал забезпечив потужно-вражаючий поступ Шевченкового краю. Саме в ті роки Черкащина прозвучала на весь Союз завдяки взятим та успішно виконаним підвищеним соцзобов’язанням із тваринництва, у області запрацювали десятки нових промислових підприємств, об’єктів агропрому, було споруджено сотні соціально-культурних новобудов. Особливо Володимир Никифорович пишається тими об’єктами, котрими безпосередньо опікувався. Серед них і добротний будинок культури біля місця вічного спочинку Кобзаря (Канів), будинок природи в Черкасах, долина троянд тощо. А чапаєвчани вдячні своєму колишньому очільнику за сприяння в 1980-х роках будівництву нових приміщень школи, дошкільної установи, торгівельного центру, благоустрою центру села.

   Турбувався В. Шаповал і про відродження духовних осередків, хоча в радянські часи таке не дуже схвалювалося. Зокрема, співпрацюючи з екзархом України Філаретом, він узяв діяльну участь у відродженні Преображенської церкви Красногірського монастиря (1771 р., неподалік Золотоноші), Троїцької церкви (1840 р., с. Гельмязів) та Успенського собору (1144 р., Канів), у ньому в травні 1861 р. відспівували Т. Шевченка.

   Для вирішення животрепетних питань буття області Володимирові Никифоровичу доводилося зустрічатися з багатьма високими керівниками союзного та республіканського рівня: секретарями ЦК, главами урядів, міністрами. Серед них і перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, Голова Президії Верховної Ради України В. С. Шевченко, Голова Ради міністрів республіки О. П. Ляшко та ін.

   В. Н. Шаповала по праву вважали одним із найуспішніших голів облвиконкомів України. Його багатогранна й плідна діяльність на посаді обласного очільника була поцінована новими високими нагородами – ще одним орденом Трудового Червоного Прапора та орденом Дружби народів.

Парламентар і коваль сільгоспкадрів

   Настав багато в чому переломний рік 1990. Союз РСР почав давати тріщини, а в Україні було проведено перші за її історію демократичні вибори до Верховної Ради. Їх учасником став і Володимир Никифорович й попри не вельми втішні прогнози (подейкували, що в «партократа» і соратника І. К. Лутака шанси дорівнюють нулю) впевнено переміг своїх 14 суперників-демократів по Чигиринському виборчому округу. Принагідно відзначимо, що таку довіру в усій Україні заслужили лишень два голови облвиконкомів (другим був класик української політики І. С. Плющ). Як депутат ВРУ першого скликання, голосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України, за нову державну символіку, узяв діяльну участь у виробленні та прийнятті державотворчих законів. Посланець Черкащини входив очолював підкомісію з аграрних питань.

   Залишивши через рік після обрання нардепом посаду голови облвиконкому, В. Н. Шаповал очолив Черкаський навчальний центр післядипломної освіти сільськогосподарських кадрів, тут він працював 13 років. Колосальний досвід керівної роботи дозволив йому перетворити цей відомий заклад у кращий в Україні. Було суттєво зміцнено матеріально-технічну базу, удосконалено кадровий потенціал, згідно з сучасними викликами перебудовано навчальний процес. Зрештою, у 70-річному віці Володимир Никифорович пішов на заслужений відпочинок. 

   Наш відомий краянин живе в Черкасах разом із дружиною Ніною Василівною в дуже скромному (як для колишнього владця) одноповерховому будиночку на двох господарів. Відвідавши обійстя Шаповалів, наочно переконався в тому, що ніяких особливих статків його власник не нажив. Скромний інтер’єр помешкання, у гаражі – старенький автомобіль «Нива», дві сотки саду-городу, де агроном по життю вирощує овочі й фрукти.

   «Я – щасливий, бо прожив довге й думаю, плідне життя. – говорить ювіляр. – Можу прямо дивитися людям у вічі, бо служив їм багато років й нічим не заплямував своєї честі. Безмежно пишаюся тим, що в різних управлінських іпостасях став причетним до вирощування щонайменше 55 млн. т хліба. Я щасливий чоловік: живу в парі зі своєю Ніною вже понад піввіку душа в душу, щасливий батько, бо можу пишатися своїми дітьми. А ще щасливий дідусь, а віднедавна й прадідусь…»

   Кілька років тому до Володимира Никифоровича почала навідуватися поетична Муза. Щоправда, сам автор свої віршування чимось вартим уваги не вважає, називаючи їх тривіальним тренуванням мозку. Проте, як на мене, попри простоту форми, в його поетичних одкровеннях присутня глибока філософська думка.

   Тож ж побажаймо ювіляру молодості душі, бадьорості тіла, активного довголіття та всіляких гараздів!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки

 ЧНУ ім. Б. Хмельницького, доцент, член НСЖУ